Аврора прокинулась якось буденно … Так наче і не було усіх цих надзвичайних історій. Не було сотень смертей і сотень народжень. Зовсім десь глибоко жеврів спогад про Андрія. Мабуть, давалася взнаки емоційна втома … Минуле наче заховалося на мить десь глибоко і далеко. Хтось знову порушив її спокій. Чому? Їй здавалось, що відповіді на питання було знайдено. Цінності захищено. Але комусь знову захотілося повернути її у вир життя. Заради чого?
Ця сонна щойно пробуджена жінка мало чим нагадувала воїна, непереможного андроїда чи цю неймовірну особистість, яка чинила у критичних ситуаціях завжди і у всьому правильно. Звичайність оточення дивувала, захоплювала і … навіть лякала. Аврора підійшла до дзеркала. Так, це її довге каштанове волосся, глибокий погляд, її звичка доповнювати сказане жестами … Хоч інші риси обличчя були незнайомими. Її звичка іноді хмуритись, іноді посміхатися, з неймовірною швидкістю змінювати міміку обличчя. Колись подруги щиро сміялися з цієї її здатності. Але звідки ця наче наклеєна жорсткість у рисах обличчя ...
У цієї незнайомої жінки надзвичайно багато одягу. Але чомусь переважають темні кольори … І вся ця кімната ... якась нежива чи неусміхнена ...
У цієї іншої жінки немає фотографій дітей на стіні, фото з чоловіком, друзями. Лише якісь незнайомі особи з дещо пихатим виразом обличчя. Чужі люди ... у всьому і всюди.
Ну що ж, чорне так чорне … «І у чорному може заховатись яскраве серце». Аврора мимохіть посміхнулася сама собі. «І чого я нервую?». «Навряд чи можна перевершити все те, що зі мною вже сталося у минулому?!».
Так, у цій кімнаті аж надто багато тої іншої мене. «Щось я собі цього разу не надто подобаюся». «Боюсь, що моя колишня первісна подоба може виявитися суттєво кращою за мій образ цього разу» …
Аврора спустилася у хол. Тут все блищало … можна навіть сказати, що порожніло … Не було взагалі нікого. І нічого … Нічого стороннього, нічого живого (йдеться про квіти, собаку, кота … ) … нічого дріб’язкового і просто милого ... Хол музею та й годі ...
Жінка увійшла у приміщення, яке чимось нагадувало столову. Їй здавалося, що, сівши за стіл, вона одразу спричинить якийсь рух, «життя» у цьому німому світі. Так і сталось. За нею наче хтось спостерігав. Миттєво відкрилися двері і двоє молодих дівчат швиденько поставили перед нею кілька блюд сніданку. Опустивши очі, дівчата на щось очікували … Як виявилося потім, це були учениці театрального училища, яким було даровано «подивитись на мадам».
- Дякую. Виглядає чудово.
Оце її «дякую» прозвучало наче вибух … На обличчях дівчат було таке здивування, що його б оцінили на найвищу оцінку у любому театральному конкурсі.
- Чи вам ще щось потрібно, пані?
- Ні. Хіба що можливо ваше «Доброго ранку».
- Але ж нам було категорично заборонено спілкуватися з вами …
- А … так … Ну тоді я побажаю доброго ранку вам … Дякую.
…………………………
Поступово Аврора виявила для себе усі таємниці цього нового світу. Насправді її звали Аделін Каро. Чудова актриса? Так, чудова … І як не бути чудовою, якщо чоловік – директор та співвласник театру. А, отже, усі найкращі ролі без винятку дістаються їй. Процедура оголошення переможця конкурсу на роль кожного разу ледь не нагадувала відому фразу з казки: "Світе, дзеркальце, скажи, чи я в світі всіх миліша …". Щоправда, у ролі дзеркальця перебував один з найстаріших акторів, не надто безгрішний у минулому і надто податливий у теперішньому … Який завжди точно знав, що і як сказати, що і як порахувати …
Чудова робота рекламних агенцій, усіх цих візажистів та стилістів роблять свою справу. Майже щотижня на телебаченні, завжди знає, що сказати …. Завчені наперед жарти, вчасно поширювані неіснуючі романтичні історії, видумана доброчесність та добродійність … Вже давно забулося, як директор втратив дружину і чому … Говорити про останнє стало нецікаво.
У директора була доросла донька. І це ставало проблемою … Насамперед тому, що вона теж обрала театральну професію. І, очікувано, невдовзі братиме участь у конкурсах … І як ви думаєте? Як голосуватимуть члени художньої ради при затвердженні на роль? Вони захочуть догодити директору …. А той надто добре ставиться до своєї спадкоємиці, чи іншими словами, спадкоємиці свого не розкритого театрального таланту … І як вона грає сьогодні маленькі епізодичні ролі?! Наче видихає з себе життя на сцені. Наче проживає тих кілька митей. Аделін звичайно так би не сказала, але ці глядачі ... Говорячи це їй, вони наче хотіли їй зробити приємність ... Кому? Аделін?
І що ж тоді? Другі ролі? Забуття на телебаченні? Жодних дорогих подарунків? Усе це море квітів? Ця надія таки звабити губернатора? Передчасна старість … «Але ж це вона, Аделін, найперша і найкраща …» … «І вона такою має залишатися назавжди …» …
Так, у неї був коханець. Та й як могло статися інакше … Той телепень директор ні на що не здатний. Нікчемний дідуган. А коханець Кость – корисний інструмент … Може, згодиться.
Доньку звали Жанною. Красива, розумна дівчина … Аж надто розумна. Оминула всі притони та пастки, виставлені для неї. Ще й знайшла собі компанію хлопців, більше закоханих у спорт, як у все інше. І ось ця футбольна команда пленталася з нею увесь її вільний час … чи вона з ними … тож взагалі не вдалося зробити з тим дівчиськом те, «що воно собі заслуговувало» … А чіпати тих молодиків не можна. Це ж захоплення губернатора ...
У мадам Каро було два варіанти: або позбутися директора і здобути за чоловіка нового, або позбутися непотрібної доньки … Перший варіант видавався надто складним і довгим, а над другим варто було поміркувати …
Ці всі деталі стали відомими Аврорі упродовж тривалих розмов з Костем. Слухняність та показова вихованість цього чоловіка викликали відразу, але поки що спілкування було необхідним.
Як виявилося, вони вирішили звинуватити Жанну в спробі отруєння власного батька. Завтра на голосуванні Кость мав передати їй отруєний напій, а вона піднести директорові театру. Мадам Каро рятує чоловіка в останню мить, передавши його одному з старійшин. Цей звичайно, випивши, помре, але це «не надто потрібна персона» …
……………………………
Актори театру були щиро здивовані яскравому платтю Аделін … . Дивна зміна для цієї суворої особистості. Вони і не здогадувались, що Аврора приготувала маленьке шоу. Але все по порядку ...
Жінка дочекалась моменту передачі напою і рішуче відібрала стакан у Жанни … Що ж, дівчина навіть не здивувалась такій її поведінці. Традиційно. Жорстоко. Навіть у Жанни останнім часом вимальовувалась якась приреченість на обличчі. Вона давно покинула б це місто, але переживала за свого батька … .
«Ну що ж, твій вихід, Авроро!» Тримаючи стакан у руках, Аврора вийшла на середину сцени. Так, це було життя. Але для неї це таки була сценічна роль … Яку потрібно було зіграти на відмінно, бо надто багато доль людей залежало від її сценічної гри …
- Ви знаєте, як це красиво бути актрисою! Ви знаєте, як це відповідально бути актрисою?! Твоє життя стає публічним надбанням і ти не маєш права на помилки … Ти мусиш чинити і правильно, і красиво. Ти мусиш горіти, наче зірка. Але ж не кожні зірки горять … Як часто ми забуваємо про це. Іноді зірки просто згасають, але продовжують вдавати, що нічого не сталося. Іноді вони крадуть світло у інших. Як це важливо, вчасно піти зі сцени. Як це важливо, допомогти комусь зробити перший крок на сцені?! Жанно, я іду. Ця сцена твоя!
А зараз я мушу зробити зізнання. Я, Аделін Каро, а також Костянтин Сташевський, зізнаюся у тому, що мала намір сьогодні отруїти свого чоловіка Петра Стріху. Моїм доказом є отрута у цьому стакані. Я також зізнаюся у доведенні до самогубства його попередньої дружини.
Зал мовчав. Можливо, багато хто у чомусь здогадувався. Але такої відвертості не сподівався ніхто. Раптом пролунали оплески. Можливо, неприродні оплески. Але ні. Це аплодували актрисі. Аплодували за найкращу в її житті роль. Оплески стихли. Настала тиша. Довга і гнітюча тиша.
До Аделін підійшла Жанна.
- Я не можу зрозуміти, чому ви це зробили? Чому зла і егоїстична жінка раптом відчула докори сумління?
- Я цього не робила. Будь щасливою, Жанно …
Аврора вже не почула відповіді. Її свідомість покинула це тіло. Вона не бачила, як з приміщення театру виводили істерично гукаючу не існуючих шанувальників справжню Аделін Каро та Костянтина. Що ж … це театр. А у театрі можливе усе. Завтра настане новий день. Завтра народження нової зірки … Справжньої Актриси.
*[i] Усі імена видумані і не мають нічого спільного з реальністю. [/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901547
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.01.2021
автор: Дружня рука