Народ – це велич, грім, а хочете, то вітер -
Невтомний, мужній, у віках гучний,
Не сором, щоб себе кудись подіти
І заховатись від поробленого ним …
Варшава, Вільнюс, Рига і Тбілісі,
І танками здобутий Будапешт,
І наш Володя - вбитий вранці в лісі,
Буденні страх, ілюзія, арешт …
А ці Толстой, Єсенін, що сказати,
Один не знав, де сором свій сховати,
А другий так «берізку обіймав»,
Що ту Росію мов не помічав …
Отам далеко - то сирійські хати,
А тут близенько - спалена земля,
Де мала б діток мати колисати,
Якби не було в гості москаля …
Де ж той народ, щоб так його назвати,
Де велич мови, що тамує біль,
Та справжня мова мала б тут волати,
Кричати, сину, не чини, не смій …
А це таке - покрадене й погнуте.
Але болото має мати ріст!
Інакше як болото те почути.
Ще згубиться між кленів і беріз ...
А там були – чи велети, чи скелі.
Там Сахаров кричав в лице юрбі.
Не зміг нічого вдіяти в пустелі.
Давно вже згасли ті його вогні …
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901806
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.01.2021
автор: Дружня рука