Застигла ріка в крижаному полоні.
Кишить узбережжя юрмиськом шаленим, —
неначе ґіґантський важкий ополоник
розсипав мурашок... Та це — не для мене!
Від надміру тіл торохтять ополонки,
судомно із пащ вивергаючи бризки!
Невігласи прагнуть зцілити поломки.
Зваблива безодня буруниться близько.
Собачі морози, звіріючи, крешуть
роззяв і сміливців, мов бартка — ялицю.
Водохреще — сивий полюючий кречет, —
крилом огортає усміхнені лиця.
Дрижать попенгагени, стегна і п'яти.
Задублих дівок пригорта парубоцтво.
Пищать закоцюблики — юні хлоп'ята,
від холоду кривляться, наче від оцту.
Легендами й снігом ріка оповита.
Безжурно гуде невгаваючий гамір.
Юрму бадьорить реготня й оковита.
І зашпори, що колобродять ногами.
Тілес в ополонки набилося з лишком:
моржі, горілчані тюлені і люди!
З розгону заскочу в теплесеньке ліжко:
мене ж бо і так мудрий боженька любить!
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901866
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.01.2021
автор: Олександр Обрій