Сію навряд чи можна було б назвати звичайною. У нашому розумінні звичайності … Так, деякі дівчата надто часто змінюють зачіску, колір нігтів, біжутерію … Це навряд чи у когось з сучасників викликає відчуття чогось незвичного. Чи скажімо, зміна одягу тричі на день? Реалістично, іноді вимріяно, іноді досягнуто важкою працею. Іноді своєю, іноді батьків … У Сії все було набагато складніше. Вона змінювала образи ... Звичайно, для Світлих така поведінка не викликала ані запитань, ані зауважень . Але для Андрія це було шоком. Тож усе по черзі.
Учора Андрій уперше занурився у світ Свідомості, як його називали Світлі. Він досить довго обирав світ, в якому хотів би опинитись. Його неспокій, його внутрішній протест, розчарування одразу потягнули його до океанського узбережжя. Деталі? Шторм. Вітер. Чудові умови для того, щоб побути самому з собою. З таким собою. Зібратися з думками. Набратися рішучості.
Він і не знав, що у когось може виникнути таке ж бажання. У такому ж місці. І що, не виставляючи обмежень на контакти, він автоматично ставав доступним для будь-кого іншого. Ледь побувши кілька хвилин на самоті, Андрій почув раптом позаду привітання …
- Я не впізнаю Ваш образ? Хто Ви? Вибачте, не запитала дозволу на втручання …
- Я тут вперше. Я новий у Вашому світі.
Неймовірна молода жінка у світлому платті з глибоченними карими очима … Оце так перша зустріч на новій планеті. Приємно вражала свобода спілкування, відкритий вираз обличчя, відсутність перестороги підійти чи звернутись до когось чужого … А й справді, кого б вона могла боятися за таких умов? Як виявилось пізніше, боятись таки було кого …
- То у вас ще все попереду … Головне – не боятись своєї фантазії, творити самому, дозволяти творити друзям, не зупинятися на досягнутому ….. адже у фантазії немає меж.
Сія видала це все скоромовкою. Мабуть, неодноразово наче мантру повторювала ці фрази для когось чи для самої себе.
- Невже насправді неможливо досягнути межі?
- Мені поки що не вдалося. Іноді мені здається, що ось вже й вона … моя межа. Та раптом оживає якась нова ідея, новий образ, нові мрії ….
- Але ж це все несправжнє?
- А що є критерієм справжності? Емоції, переживання, біль втрати, радість здобутку? Так це все є …. То яка інша справжність вам потрібна?
- Мабуть, те, що неможливо перекреслити, відібрати, забути … ?
- Ви мабуть про кохання? Але хто перешкоджає вам знайти його у такому світі?
- Мабуть, відчуття його не справжності.
- Так переконайте себе у його справжності …
…………………..
Учора вони були в Опері … Це було щось неймовірне. Не відчуваючи жодної втоми, годиною пізніше облітали покриту льодом Європу. А ось і теплий ранок в Україні. І трави, літо … Лише через годин сорок організм відчув втому і вони ненадовго розлучились.
Андрій дивився на своє … непотрібне тіло. «Що ж це я тепер?». Відчуття перебування у клітці у нього звичайно не було, але … Тіло відчувало себе зрадженим.
Він не міг відмовити собі у бажання пробігтися, пронестися цією чужою планетою, відчути на своєму лиці дотик вітру ….
Але у програмі такі відчуття так само з’являються ….
Йому запропонували працювати перекладачем старих текстів. Він не мав права на відмову від праці та й жодним чином не хотів цього. Андрій спробував і у цьому житті знайти Сію. Але йому не вдалося. Лише значно пізніше він зрозумів, що Сія вже не поверталася у реальність.
Можливо, і не варто було бачити її таку. Але Андрій зважився.
Він зупинився біля її справжнього тіла. Як так може бути? На жаль, дороги назад уже не було. Неймовірне обладнання дозволяло ще перебувати у віртуальності кілька сотень років, але реальної людини вже фактично не існувало. Спільною у них могла бути лише віртуальність.
…………………..
Людська агресія може мати прихований характер. Відомий факт. Скупа холодна реальність. У зовнішньому світі вона не проявляється. Але тут, у фантазіях … Тож прагнення частини Світлих підкорити собі віртуальний світ стало раптом не вирішуваною проблемою … Хто цей лихий образ? Чи хто ці лихі образи? Чому вони отримують задоволення від нищення світів інших. Виправити цю ситуацію поки що не вдавалось … Адже кожен програмував сам свій день, свій одяг, свою зовнішність … а демократичне суспільство не допускало втручання в чужу особистість. Якби було навпаки, то подібні негативні емоції могли б заполонити наприклад контролерів чи адміністраторів системи і їм би захотілось керувати цим світом. Але тоді це б був звичайний тоталітарний режим …
Бути лихим стало для декого таким ж захопленням, як, скажімо, для Андрія блукати біля океану чи для Сії – вуличками старого Відня чи Кракова. Запускати віртуальну поліцію? Але ж це ламало усі мрії Світлих про ідеальність?
З’являлись такі, хто відмовлявся від віртуальності. Іноді їх повертали туди насильно, але це вже не був світ ідеальних взаємовідносин.
- Андрію, чому так сталося?
- Сіє, я не знаю. Я можу лише робити припущення.
- Чому нанесення шкоди комусь може принести радість?
- Мені здається, що наше невміння, наші помилки, наш сором чи його відсутність від скоєного … Це все має якусь надзвичайно глибоку природу. Ми не можемо не помилятися, бо ми люди. Ми наче запрограмовані вчитися на помилках. І якщо ми бачимо результат своїх дій, то ми зрештою виправляємося. Але, уяви, якщо помилка не несе відчутних наслідків … Дитина торкнулася вогню, а її не пече. Дитина відібрала чужу іграшку, а її ніхто не сварить. Знищено цілий світ, а немає поранених, загиблих, обурених … Мені здається, спосіб життя Світлих повернув людину у цей дитячий стан. І вона з нього все частіше сама не може вийти …
- Ти вважаєш, що такий наш світ скоро зникне. А отже, і наш з тобою …
- Мені здається, що це невідворотно.
………………………
Світлі помилково вважали, що їм вдалося безповоротно мінімізувати зло. Що людська природа здатна оминути надскладні випробування та уроки, одразу здобувши статус світла. Вони помилялися. Більше того, людська природа здатна деградувати. Адже людина вчиться все життя … І раптом у неї пропадають уроки, пропадають вчителі … а учні поруч … опиняються у такій ж ситуації.
……………………………………
- Сіє, дивись. Там попереду світло. Що станеться, якщо ми увійдемо у нього?
- Я не знаю. Його ніхто ніколи не програмував. Це наче якась супутня енергія, яка супроводжувала нас постійно. Але у нас немає іншого шляху …
…………………………………..
- Хто Ви?
- Я Провідник. Якщо хочете, Друг.
- Де ми зараз? Чи це вже інший світ? Зовсім інший …
- Ви на фабриці світла. Мабуть, так ви мене зрозумієте краще.
- І куди нам зараз?
- Ми не знаємо відповіді. Якби Вас можна було б розділити, все було б просто. Але ви ніколи не були разом і ви заслужили на те, щоб бути разом.
- Ви не знаходите для нас місця?
- Ні. Його немає. Ми створимо для Вас ваш окремий світ.
………………………………..
Гарного весняного ранку Андрій забіг на ранкову каву у невеличкому кафе на Лесі Українки. Він любив тут іноді сидіти … зовсім недовго, хвилин десять … особливо, коли починався ранковий дощ … . Роботи сьогодні було не так уже й багато, студенти весело прогулювали свої чергові пари, а двірники усували докази чиєїсь неприємної недбалості … А може це просто весна …
Раптом вбігла вона … Скуйовджене волосся, розщепнутий плащ і величезні – величезні очі … «Маленьку каву мені» … Обрала собі столик неподалік і почала поспіхом перечитувати якісь фрази у записнику. Воно б все так і закінчилось … якби не ця звичка торкатися кількома пальцями волосся і ледь – ледь його накручувати. Це було таким знайомим. І чомусь так … шумить у вухах океан …
З дівчиною, здавалося, відбувається те ж саме. Вона раптом обернулася … Побачила …
- Я не знаю чому, але я не можу до вас не підійти …
- Ви теж чуєте океан … Тут, у Львові ….
- Так … Вибачте, я не питаю дозволу на втручання …
- Андрію, не питай мене про це ніколи …
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902003
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.01.2021
автор: Дружня рука