Дату цієї війни діти будуть вивчати,
Записуючи, як він колись, умови й причини.
Їм знову скажуть: «Це, аби помилок минулого уникати.»
Вони вкотре читатимуть історію зламаної калини.
Йому розповідали в дитинстві про смерть з косою,
Що чорним плащем покриває очі та глушить пісні.
А він усе думав, чому та не візьме кращої зброї:
Її-бо чимало було придумано на цій землі.
Його погляд туди, де небо розквітло,
Де хмари пронизують стріли багряні,
Що розкидають по сірому полю світло
Та золотом сяють в баюрі кривавій.
Туди, де матір залишив на самоті,
Якій за довгі місяці жодного листа не написав;
Покинув хатину, до якої обіцяв знову зайти.
А кого ж в цім бою, гравши героя, він врятував?
Пам’ятає, як батько занадто рано пішов:
Ліків не існувало. І він малим не розумів ніяк:
Чому ж існує війна, чиє полум’я аж до зірок,
Чию холодну сталь передав останній козак.
За ним кров’ю омився не один солдат;
І він серед них. Калина тереном у долоні.
У душі лиш тихо сузір’я мерехтять.
Люди шафрановий степ осипали цвітом червоним.
Він вбивцею став: цього не заперечить жодна медаль,
Розділив усіх на товаришів та ворогів.
У його руках блищав гострий метал.
Той чомусь вірив, що повернеться живим.
На цьому полі і власного вбивцю знайшов,
Чий погляд темніший за вороняче крило,
Хто окреслив по втомленій землі його останній крок,
Записав у недовгій історії кінцевий рядок.
А сонце вкотре ховалось за виднокрай,
Десь угорі – чорні силуети птахів.
По щоці покотився сльозою кришталь:
Тепер навіть сотня злив не змиє його слідів.
Він чув, як кричали забирати трьохсотих,
Бачив неподалік рухомий багряний хрест –
Героя, не вбивцю, якому не треба оманної позолоти,
Для полотна цього бою той, наче мольберт.
Без зброї воїн; у темних очах,
Здавалось, говорив сам вогонь.
Неможливо, мабуть, усе те передати в словах,
Що той волів би сприймати за сон:
Висічені на камені імена, щодень пісні про мир,
Зола погляду, надії руїною у руках.
А той попіл не розвіють вітри.
І не заб’ється оніміле серце, мов у казках.
Солдат востаннє постріл почув зовсім поруч,
Побачив, як ціпеніє життя,-
І хрест червоний щез за гарячою кров’ю,
Об прозоре скло розбився янтар.
Ледь усміхнувшись, він з зусиллям прошепотів,
Що коса – то не зброя, просто дорога до раю давно заросла.
Йому не судилось переступити знову рідний поріг,
А смак медового сходу застиг на холодних вустах.
Про цю війну надрукують книжки,
Вивчатимуть діти наслідки і причини
А чи виправлять вони помилки?
Чи зможуть звести зруйновані стіни?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902358
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.01.2021
автор: Шафрановий степ