Сьогодні завірюха. Стукає до хати, скиглить, як мале дитя, а то заспіває свою пісню прямо в комин, у всі щілини й вікна. Сьогодні дзеркальна дата — 12.02.2021. Що ж вона віддзеркалить в мені, як відізветься? Ніч... Удома затишно... Тільки чутно, як набігає вітер з усіх боків, танцює по колу, засипає стежки-доріжки білим снігом. І так біло за вікнами, неначе свято.
Згадую рідне місто, дитинство й далекі зими — такі веселі й довгі. Було, прокидаєшся вранці — ще темно, а батько вже відгортає сніг і чутно, як дерев’яною лопатою він відкидає ті зимові скарби, які натрусилися за ніч. І так смачно, так приємно від того шурхоту, так святково-світло стає на душі... Можна ще полежати, закутатися в ковдру й крізь солодку дрімоту чути оте «човг-човг», «човг-човг». Пройшло понад пів століття, а пам’ятається, неначе цієї зими чула.
Треба прокидатися та йти до школи. Були такі дні, коли не вчилися, бо морози до двадцяти й нижче. В холоди вдягали мені цигейкову шубу й замотували зверху бабусиною хустиною пуховою аж попід руки навхрест, взували валянки — в такому вбранні ні мороз, ні вітер не страшні. Тільки щоки червоні, як намальовані...
А ще мені так запам’яталися пташки з червоними грудьми — снігурі. Вони повсідаються на гілочки й мов квіточки — такі гарненькі. Їх було багато, й ми вішали на ті гілочки для них гостинці. Зараз таких не всюди зустрінеш.
Ліпили снігову бабу (й чому бабу, може на зразок скіфських?). Просили в бабусі справжню моркву, бурячок — рум’янець для щічок, вугликів замість ґудзиків і мітлу. От вам і сніговик чи снігова баба — справжнісінька! Їли бурульки. Бабуся казала, що можна через те захворіти на ангіну. Та хіба відмовишся від такої спокуси?
Снігу було багато, його нагортали й нагортали до великих кучугур. Дітлашня рила собі в них різні ходи, а дорослі сварилися й забороняли таке робити. Та кого цим зупиниш? Будували фортеці й башти, гралися в сніжки; замерзали, бігли додому погрітися й випити гарячого чаю з блюдця (так бабуся любила, бо смачніше), ще й із цукром вприкуску. Чудові дні, чарівні дні, такі далекі й близькі, так трепетно зберігаються в душі. Дитинство... Що може бути краще?
І Новий рік! Це взагалі диво, завжди свято, загадково-чарівне дійство. Вдома всі прикрашали ялинку, в кожного була своя найулюбленіша іграшка. Такі чудові сріблясті бурульки, світлячки, ліхтарики, кульки, намисто зі скла, годинник, на якому без п’яти хвилин дванадцять. Цукерки обов’язково, горішки, серпантин... Усе створювало якийсь особливий настрій, піднесеність. Я пам’ятаю, як було цікаво, весело, тепло. Найкраще, найулюбленіше свято якимось чином залишається з тобою на все життя. Батьки й рідні створюють диво, а потім ти створюєш це диво своїм дітям, а ті, своєю чергою, своїм. І нехай так буде завжди... Хай різнокольоровими вогниками світяться новорічні ялинки й скликають усіх у родинне коло, попри те, де в цей час перебуває душа. (Хотілося, щоб так і було).
До сьогодні я пам’ятаю свою найулюбленішу ялинкову прикрасу — кульку дивовижного смарагдового кольору. Навіть не кульку, а круглясту сльозинку, бо вона була такої форми й напівпрозорою. Може це мій колір дитинства?
Ми раділи подарункам. Ну які тоді були дарунки? Не смартфони, навушники, мікрофони, телефони... Дарували іграшки: ляльку, ведмедика, зайця, олівці... Й ми раділи, ми були щасливі. Дарували книжки, а якщо казки — це просто свято у святі! А ще як із кольоровими малюнками! Чекали Діда Мороза. Як тільки рідним вистачало терпіння відповідати через кожні пів години: «Не поспішай, ще не час! Не ти одна — всім діткам треба принести подарунок! Уже скоро!» Мама заплітала мені дві кіски й вкладала їх на голові віночком, одягали сукні для особливих випадків (а який ще більш особливий?).
Пекли пироги, готували печеню, накривали столи, збиралися всі й бажали один одному: здоров’я, щастя й щоб не було війни...
Мої рідні, мої золоті, я пам’ятаю вас, я пам’ятаю... обіймаю та дякую. За щасливе дитинство й диво, яке ви всі створювали для нас, малих. Ви вміли радіти, вміли зліпити з малого — велике. Ви не жили в розкоші, не гналися за грішми, за якимись великими статками. Вам на долю випали революція, голод, війни й усі тяготи післявоєнного часу. Я не знала дідусів, бо дід Кіндрат загинув у 1944 році, а дід Василь у 1947. Але в цій круговерті жереба й часу якимось чином ви вижили, тому народилась я. Ви повторилися й продовжилися в онуках і правнуках — це і є безсмертя душ. Так сьогодні віддзеркалилося в моїй душі...
На яких тільки тоненьких ниточках-павутинках, невипадкових випадковостях тримаються долі людські!
Таня СВІТЛА
12.02.2021 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905772
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.02.2021
автор: Таня Світла