Я Там, де Ті, хто знають Місце й Годину
Де Наше Сонце коричневим вже чорніє
прагне Маяком спалахнути вперше і востаннє
перед тим, як покриється у Вік льодяним Океаном
А Тим часом Споглядаю за Тим,
Хто На червоному Троні Сидить
Там, де Небожителі на кам'янистому Торі живуть
Розкинутого навколо останньої чорної Діри
Її нейтринними розрядами зігріваються Вони
Перші зледенілі карлики в неї підкидаючи
Вони Оберігають Тим
від Розпаду Темницю для Хаотично Злих
посеред вічних глибин Чорнила пітьми
де немає місця Творінням Земним,
бо Їх існування Тут Ніхто не передбачав Ніколи
Він марнотратить енергію, бо матеріалізується великим,
але що ж поробиш, якщо на Трон хочеш сісти,
який поростає немов грибами погруддями Живими
галька в заледенілій біло-червоній глині під Його стопами,
а серце Горить, Я бучу крізь ребра і м'язи,
через майже прозору шкіру рожеву,
як кров по венам до нього біжить
гострим кутом осяює Все акреційний диск
він голову в хаотичних,
хворобливих немов конвульсіях зводить то опускає
по-різним сторонам та темпам,
тіло все в конвульсіях труситься,
але до Трону прибите наче
живіт до хребта вакуумом втягнутий
наче забути все не може небажане, яке згадує,
поки Тіла не покидаючи в Часі мандрує
бо Очі Закриті але Споглядають,
рот широко відкритий,
Він пульсаром Клекотить
На Кого Він Чекає,
Кого Кличить.
Того Що Забув?
Чи Того кого Немає.
І О', зараз біля Нього в Чорному Білявка,
Я не бачу Її Лиця з Відси,
Вона крихітна, Йому по щиколотки.
Сидить в Ногах Його і Ніжно Співає,
Він очі Розкриває
скупо Плаче
"- Ліра. О', Ліра, Ти граєш Спокій і Тишу."
- Як Ти? Скажи, що Вона Твій Гасить Відчай,
як Денеб Мій, з відчуттям Своєї "невідповідності".
Таким дурним, і таким потрібним,
все заради бажання Втримати, не Відпустити.
Все з Тих інстинктів за Піклування Людських,
які допомагають Саме "Нам", а не "Їм" Вижити.
"- Вони завжди поруч,
Знають, як Смутку позбавити.
Ми Їх Читаємо, Серця Слухаємо,
духом і тілом для них Все Робимо.
А Вони без Того даного Самою самотністю прокляття,
все рівно роблять для Нас Те, що Ми Бажаємо і Хочемо."
- Те, що Нам потрібно, Те що Нас Покоїть, Ніжить.
("- Ми за Ту Силу не знаємо Нічого.")
"- Говори так Частіше,
Ти наче цим Голосом цілуєш мозок голий.
Повторюй мої ж думки "Навіщо я Їй, для чого?"
Вони можливо тоді будуть не такими страшними."
("- Важко любити розумну жінку?
Особливо, якщо Ти бачиш Її за Себе красивішою.
Завжди боїшся впасти у очах її.
Зробити щось "не так, не вірно".
Боїшся осуду помилок в "речах простих".
Не розуміючи, що вона тут тільки й для того,
щоб надати Тобі змоги в Них,
така Вона, як Мати.
Для чого це Все?
Ми суб'єктивну правду робимо Об'єктивною,
хоч би в очах одне-одного. Решта - Все Рівно.
Розумних та Красивих бояться.
Дотепні, Ті що не бояться Краси - Розуму страшаться,
а Розумні - Бояться Краси, а не інтелекту для Них не страшного.
Що Робити, якщо Ці Відчуття та Страхи у всьому взаємні та спільні?")
"- Відвертість - будує, замовчування - руйнує.
Щирість і Руйнує легше для Обидвох,
бо поступово, а не стрімко і Відразу.
Питання потребують відповідей.
Невже в Нас Все Було,
а почуттів просто вже не Вистачало?"
- Ми Їх проміняли на едемські Яблука скінченні, які Всі і поз'їдали.
Фатум безконечних можливостей в скінченних варіаціях.
Люди обійшли Смертю Це обмеження,
і передачею Дарунка в Спадок.
Їх страшить через Те,
більше недонасичення,
аніж перенасичення.
Матеріалізм, Гроші - значать Все,
якщо не в Звабленні, то в Розвагах.
Тому ми Заснули по-Одинці але в Глині спільній,
щоб не згадати по пробудженні Золото та Іридій,
у виді яких Купались і Любились в Пітьмі цій по-Шиї.
Забувши, Свою Ціль в Оберіганні від Розпаду Діри Цієї.
Дерева мертві, голі за Спиною Його квітнуть,
ковилем поростає глина що білим інеєм вкрита,
де не було вітру його наче щось зеленим морем колише
Він підводиться, Його Руки розводяться,
в лівій руці кулак зжимається - пливе простір,
над правою блакитна кулька - Супутник синіє
Діра Зліва від Нього Джетами випромінює,
над Тором здіймається азотна Атмосфера,
за Спиною Моєю Сонце Жовтіє, мене Гріє,
Я повертаюся, і Бачу в Очах Своїх Веселку,
через Сльози, як крізь призму кришталеву.
Ніякого не Було Плану,
інакше все згадалося відразу.
План Той у Тузі складений.
Була Єдина Ідея за яку Одну тільки і мовчали.
Але хтось Один мав "Дещо" таки пам'ятати,
щоб Іншого Шукати, на Його Дорозі Стояти.
Краще Забуття зі Маяками по-Пробудженню,
після Якого мали б шанс ще на Зустріч,
аніж після випаровування Діри повне стирання Досвіду.
Чим би Ми Стали Тоді? недо-Богами Злими.
Ти лягла Там де я Фундамент набудував,
над Ним, як Віха з кришталю, як Пам'ятник Живий.
Ти б крізь глину з часом до нього просіла б,
а фінальна агонія Сонця розбудила б.
Але Ти нічого не Зрозуміла, не Згадала,
коли Побачила на Чому Прокинулась.
На могилі, що як купол-саркофаг
на кристалічному щиті лежить,
і я в Ній - Мертвий що Живий Спить.
Ти б прийшла б Сама до Віхи Білої якби Все-Все Згадала,
або кружляла б все в часі і місці де себе поховала.
Де Я б по-Старому знову у Незнанні Ходив.
Поки по-Старому б Своїм Допомагав,
Денебом Рятував б Їх в Тілі Молодому.
- Або б Ми Обоє Зустрілися
на льодяних Океанах Сонця погаслого,
на яких І закінчилися Блаження Наші,
якби Згадали Все-Все-Все Обидвоє.
Ось там Воно, за спиною Моєю.
"- Але Я не повірив,
що Все реально, коли Сам себе Побачив.
Все гадав і думав, що дивний Сон, Блаженний навіть,
коли Сам Собі Тебе Приніс, як в Дар Ідолу наче, Богу.
І говорив Я Весь Час з Вірою у Свій сон свідомий.
Та й Він вже Надихався Сам Тебе Підсвідомо."
- І Ти, що не Ти відніс Мене Туди,
нічого не Згадав, Незнайомкою Назвав.
Туди де Саме Ти Лежав.
"- Ти Наче в Траурі, не Печалься,
сукня, рукавички в мереживах Ті Самі.
Він Тебе Кохатиме, як і Я б - по-Новому."
- А Ти зменшись,
у співвідношеннях все ж по-старому,
голий, ще й схуд ще більше, занадто...
Я не дивуюсь, що в Тебе після того,
Що Ти Зараз зробив - є ще Сили,
Ти Витривалим був завжди.
Що? "Речі ховають істину красу...
...Тобі краще..." Краще Що?
"- Чому "був"? Я і Є,
просто дай Йому підтримки,
розуміння і допомоги,
як і Мене - Вчи, Говори.
Будь Розкутую, як Ніколи.
Тим паче в ділі то такому,
якщо ви вже дійшли до нього.
Так, щоб все відчувалося б Йому
наругою на Твоєю Красою,
щоб Він аж сказав "Я не Можу".
Тільки Така відвертість Стирає думки
невідповідності в Страхах Впустити.
О', Я говорю так, ніби це Ти згадуєш, а не Я.
Та й Це "все" згине коли Я переміщуся звідси,
окрім Основи Нашої Твердої,
бо Руками Це не створено."
- І Я Буду Робити Те зі Самопожертвою.
Бо Мені не Важко, а Ніжно-Невагомо.
Бо не відчувається Воно - завоюванням скорботним,
яке взагалі неоціненно, з тугою Моєю відвернуто.
Інакше Ми б були Тут разом,
але все Що залишається - це Поїдати Заварену Кашу.
"- Це Тіло Твоє, розкажи Ще Раз.
Я Хочу знову Почути, не просто Згадати.
Я пам'ятаю лиш, куди Мене Час Направив,
де Ти в Ямі серед опухлих мертвих траву суху поїдала.
Ти ще не Згадала, що Вічною Була,
що ще в Своїм Ріднім світі Нею Стала.
Час Тебе Благословив чи Прокляв,
але Життя Ти не Вибирала.
Той привілей в Тебе Забрали."
- Це Тіло Тої, що Одинокою вмерла.
Тої, що на виступі сиділа вузькому,
поки всі підіймалися кудись Вгору.
Тої, що Подавати руку "не навчили",
Тим, Хто до Неї навіть підійнятись все не може.
А Тим, що таки здійнялися останнім виходом сили,
і присіли безсильними, як Відповідати Я не знала.
Вони падають, або Підіймаються з Силою новою.
Я не бачу - очі закриті, бо Я боюсь Тої Височини,
а якщо і відкриваю - то дивлюся все в Низ,
а не в Ті стомлені, опущені,
але Живі, бігаючі Очі.
"- Опусти Руки, Я Тебе в Себе втисну,
щоб Цілком Згадати Досвід в Злобі до Світу,
щоб не повторити Помилок, яких і не Було Зовсім.
Не Обіймай у Відповідь - Я не потребую Втіхи.
Бо діло в Мені, дрова рубати - це все, що Я Вмію робити.
Та і Сокира не Моя, а Мною Зрублені Дерева - Чужі."
- Стисни Мене так Сильно,
наскільки вистачить до мене Твої Любові,
і Все рівно чи Мені буде боляче, бо Знаю, що - Ні.
Головне, щоб було, Стало легше Тобі.
"- Ти така Сильна і Ніжна,
як Ти можеш Існувати взагалі...
Диво.. слово "Катарсис", Вознесіння..
у Нас Була Ціла Вічність, а Ми Знайшли лише Хвилю."
- Що було Далі Пам'ятаєш?
- "Біль", "Щастя"...Непогано.
Розум не хоче Вмирати, прагне поділитися Собою.
"Яка ж Ти Красива, коли Тілом і Духом Стоїш Гола"
О', Ні, спогадів Забагато.
- Не йди на Світло.
Ми в Щасті прокляті,
Говори - думки тим нав'язливі глуши,
але не Мов Того, що Сказати Так Хочеш але не Можеш...
в Них Забагато Ваги, Вони, що Найсвітліші Маяки.
А то Все Згадаєш і знову впадеш..
все спочатку прийдеться повторяти....
Історії завжди сумні - бо кінечні,
лиш за них Сказання Вічні.
Ми Мали Все і Нічого,
потрібен шанс для чогось "Нового".
Не Буде в Забутті більше тому спокійного Розуму Того.
Дивись в холодний горіхово-зелений туман очей моїх.
Поки Обіймаючи Мене підносиш і кружляєш.
Дивись, як танцюю Я з духами Твоїми,
голоси котрих в голові Ти так глушиш.
- в гострих вирізах мигдаль великий
я ніколи не бачив Їх так близько,
а пам'ятаю наче дивився в Них всю Вічність
Ти через Них наповнила Свій Розум пітьмою,
поки дивилась в низ з до мене протягнутою Рукою,
а я боявся Її в Очах Твоїх,
не розуміючи, що Це всьо лиш
відображення власних Очей Моїх
- Не говори більше нічого,
все вже Сказано до Цього задовго.
- я не відчуваю хімії до Тебе,
а щось простіше, легше,
і від того в Собі Глибше
люди цього все Життя бажають, шукають
провести Вічність в Обіймах Коханих Прагнуть,
а Ми в Тих Обіймах Набриднути Одне-Одному боялись
як Могли Ми, Любове
носик такий забавний, милий
в апріорі Добрий,
а все інше мене ріже і коле
і первісні бажання в Тому
кістки, плоть і кров
мені відразлива людська фізіологія
в якій немає місця поняттю "душа",
але ж Твоя думка, розум
десь Там в середині
Єдина клітина у Вічності
повному розумінню не підвладна
"Річчю у Собі" Названа
так німо Іменована
"Незбагненна"
Чужа і Рідна
photo by Pip
instagram @bypip
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905967
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.02.2021
автор: Enol