Я в сім’ї був найменший. Сестра була старша на п’ять років, а брат на цілих шість. Тож коли я почав усвідомлювати цей світ, то вони вже навчалися в школі. Електрики тоді в селі ще не було. ЇЇ провели десь в році 1963-му, тож домашні завдання їм доводилося виконувати ще при світлі гасової лямпи.
Вся сім’я збиралася в одній кімнаті. Гасова лямпа з абажуром, десятий номер, висіла над столом. Тато з мамою займалися буденними справами. Мене і досі дивує, як мама справлялася зі всіма жіночими справами, як то приготування їжі, миття посуду, прання, порання по господарству, а потім ще перевіряла учнівські зошити та писала якісь незрозумілі конспекти. Перед тим як запалити лямпу виконувався цілий ритуал. Треба було протерти скелко, так в нас його називали. Для цього найкраще підходила газета. Її рвали на невеликі клапті і трохи пожмакавши в рука протирали скелко з середини. Для кращого результату в нього треба було пару раз хукнути, тобто видихнути. Скелко протиралося аж до скрипу і дійсно ставало прозорим.
Тож після вечері і прибравши зі столу, брат з одного боку стола, сестра з іншого, розкладали підручники, зошити і починалося таїнство…Щоб було краще освітлення, лямпа знімалася з гачка і ставилася на стіл. Вони макали пера в чорнильницю, на яку в нас казали каламар, і виводили в зошитах, якісь магічні знаки. Звичайно, що це все мене захоплювало і зачаровувало. А так як молодші завжди тягнулися за старшими, то і я не був винятком. Тож я відвойовував і собі місце за столом та вимагав теж оте писарське приладдя і повторював за ними писати оті незбагнені букви та дуже намагався навчитися читати.
Це бажання було таким сильним, що коли я у віці п’яти років захворів на запалення мигдалин і мені призначили операцію по їх видаленню, то лікар вдало використав це щоб мене переконати і заспокоїти. Запалення і справді було сильним, вони збільшилися в декілька раз і майже перекривали горло. А в ті часи цей орган вважався не дуже важливим, майже зайвим, тож їх не лікували і такі операції по їх видаленню були широко поширені.
Тож в Заложцівській лікарні, куди мене привезли, зі мною залишилася мамина сестра, тітка Ганя, розумна і з шикарним почуттям гумору. Вона розказала лікарю про моє бажання навчитися читати і що я задля цього ладен на все. Оглядаючи мене, лікар розпитував про моє життя-буття та про бажання навчитися читати.
- А відкрий-но козаче рот, я подивлюся чи ти зможеш читати, - Почав він здалеку.
- Так! Ти можеш читати, тільки тобі тут в роті дещо мішає. Це треба видалити.
- Якщо не видалити, читати не зможеш. Що будемо робити? Потерпиш?
Отримавши від мене згоду та запевнення, що я потерплю, лікар за кілька хвилин видалив ці мигдалини. В пам’яті не збереглося моментів болю і страхіття, а тільки це спілкування з лікарем. Пам’ятаю, що після операції він запевнив мене, що тепер я обов’язково буду читати, але кілька днів треба старатися не говорити, щоб добре все зажило. Я старанно дотримувався його порад і спілкувався з тіткою лише на мигах, показуючи, що я хочу пити чи ще щось.
Через зовсім малий проміжок часу проведена операція таки «здійснила » мої очікування і я навчився читати. До першого класу я вже читав вільно і перечитав масу всього.
Школа в селі була восьмирічна і в ній в кращі часи навчалося до восьмидесяти учнів. За моєї пам’яті вже було не більше шестидесяти, що для села із сотнею хат було досить непогано. Попри те, що школа була восьмирічною, та навчання в 1-4-их класах велося за системою початкової школи. Тобто в одній кімнаті одночасно навчались перший і третій класи, а в іншій другий та четвертий. З моїм рівнем підготовки я в першому класі фактично не мав що робити, тож залюбки слухав пояснення і виконував завдання для третього класу. В другому класі я вже вивчав програму четвертого класу. Тобто після другого класу мене можна було сміло переводити в п’ятий. Чому мама, яка вчителювала в цій же школі, не наполягла на цьому, для мене і досі загадка. Напевно поставало питання, - - Ну добре, закінчить в тринадцять років школу і що робити далі?
Мабуть тому я відсидів і третій клас і четвертий. Просто відсидів, бо вчити мені там вже не було чого. Правда в четвертому класі сталася одна пригода, яка мені дуже добре запам’яталася.
В селі була заведена традиція – на Паску влаштовувати «феєрверки», тобто підривати міни, снаряди, бомби, ну словом хто що знайшов і приберіг. Для цього на горі, вище церкви, в кар’єрі, після закінчення служби розпалювалися багаття в які закладалися оті припаси. Між компаніями була домовленість коли і хто, та де само ці вогні буде розпалювати. Після цього біля школи, яка була ще нижче церкви, на волейбольній площадці починався турнір і всі чекали початку салюту. По гучності і місцю вибухів визначали переможця. Ось така була забава. Це вважалося звичайною розвагою, яка повторювалася з року в рік.
Так ось, навчаючись в четвертому класі до цієї забави долучився і я, принісши з сусіднього села в мішку снаряд, який не розірвався. В нас на нього казали куля і мала ця куля кілограмів так до десяти. По калібру ми їх не розрізняли, а лише по тому фугасний він чи бронебійний. Бронебійний не мав цінності, а ось фугасним можна було бабахнути. Тож з цією кулею мене прийняли в свою компанію старші хлопці. Як не дивно, але ті хлопчаки були добре обізнані з тим,як поводитись з вибуховими предметами і той досвід передавали молодшим. На моїй пам’яті жодного випадку підриву не було.
Та не пам’ятаю як, може мама якось почула, чи може я десь прохопився про ту кулю, але мамі страшно стало від цієї забави і вона розповіла про це в учительському колективі. А директор школи виявився ще ти слідчим і психологом і розвів мене справді, як дитину. Він закликав мене у свій кабінет та почав розхвалювати за успішність і поведінку та запитав чи не хочу я стати комсомольцем, адже я на це вже вроді заслуговую. Ця розмова відбулася якраз напередодні прийому в піонери. А кому ж не хотілося стати старшим і отримати перший справжній документ з своєю фотографією та з печаткою. Тож я відповів, що хочу.
Ну раз так, то сідай писати заяву, - і почав диктувати мені та вказувати, що і як писати. Заповнивши всі потрібні реквізити він перейшов до суті заяви. І після просьби про прийняття в комсомол, під його диктовку я пишу, - В зв’язку чим повідомляю, що для підриву на Паску мною заготовлено п’ять куль і три бомби
- Не п’ять, а три кулі і одна бомба!, - заперечив я.
- Тоді так і пиши, - каже директор.
Таким чином він мене підвів до того, що я розповів все, - Де вони заховані і хто ще до цього був причетний. Тож добряче мені потім дісталося від хлопців, що я той вступ в комсомол пам’ятаю і досі.
З переходом до п’ятого класу до мене перейшов і обов’язок пасти корову, адже сестра і брат восьмирічну школу вже закінчили і продовжили навчання в технікумах. Тож під час навчального року після закінчення уроків приходилося ще пасти корову.
Навчався я добре, хоч і не дуже старався. А з іншого боку не навчатися було просто неможливо. Так в початковій школи, де нас в класі було четверо, всі були як на долоні. В п’ятому класі вже було дванадцяти учнів. З сусідніх сіл в школу прийшли учні, які закінчили там навчання в початкових школах. Їм приходилося щодня долати три кілометри до школи і назад. Добиралися пішки, або за хорошої погоди, на роверах. Взимку, в сильні морози, вони приходили в школу закутані батьками і всі окутані інієм. Зими були сніжними і морозами за тридцять градусів, а при тридцяти двох градусах уроки відмінялися. Бувало, що приходимо в школу, а нам оголошують, що уроків не буде. Тож дівчата розходилися по домівках, а хлопчаки йшли на річку грати в хокей. Ця гра лише віддалено нагадувала хокей, адже ганяли без ковзанів палками консервну бляшанку. Але було так весело і стільки азарту, що вже затемна розходилися по домівках.
При такій кількості учнів в класі заховатися від вчителя було нереально. Тож оцінки в журналі виставлялися кожному учню майже щодня. Я намагався активно займатися в школі щоб якнайменше витрачати час на домашні завдання, які я виконувати дуже не любив та і не дуже було для цього часу.
Закінчив я восьмирічну школу з чотирма четвірками. Всі оцінки відповідали реальним знанням і жодна не була завищеною. Наприклад була четвірка по кресленню. Креслення викладалось на такому рівні і з такими вимогами, що потім моїм розповідям мало хто вірив, як і в те, що завдання виконувались тушшю. Четвірку по німецькій мові мені поставила і моя мама. Вона в школі викладала біологію, хімію і німецьку. Її знання німецької виявились не результатом вивчення її в інституті, а результат того, що була вивезена на роботу в Німеччину і працювала там каторжно на цегельному заводі. Там і довелось її вивчати німецьку. Тож розмовляла вона вільно, а інститут добавив лише знання з граматики.
Але про це ніколи ніхто в сім’ї не розповідав, такий був страх перед владою. Та і сам факт, що вона була вивезена на роботу в Німеччину при вступі в інститут мамі якось вдалося приховати. Якби про це було відомо, то про ніякий вступ не могло бути і мови. Жаль, що це я взнав лише на її похоронах, коли священик, з подачі батька, розповідав про її життєвий шлях.
Після закінчення восьмирічки постало питання, що робити далі. Якоїсь конкретної мети в мене не було, тож продовження навчання в середній школі здавалося найкращим варіантом. Найближчих було дві – середня школа в смт. Заложці, на відстані від хати 9 кілометрів і в с. Гаї-Розтоцькі, до якої дорога пролягала через ті ж Заложці та на відстані 11км. Товариш, який жив через дорогу, загітував мене подати документи в Гаї, мотивуючи це тим, що там не завищені вимоги до навчання.
Та головною проблемою виявилось не навчання, а абсолютна відсутність транспортного сполучення та нормальних доріг. Ми покладалися, що будемо добиратися мотоциклами, я на батьківському коврівцю, а товариш вже на новішій моделі цього ж заводу – «Восході». Пять кілометрів, коли було сухо, ґрунтовими дорогам не становили небезпеки. А решта, з асфальтовим покриттям, були небезпечними через даїшників, які чергували досить часто біля спиртового заводу. Зрозуміло, що ніяких водійських прав у нас не було, тож зустріч з ними могла закінчитися плачевно. Ровером (велосипедом) було безпечніше, але довше за часом і фізично важче.
Інший маршрут – пішки 3 кілометри до с. Підберізці на трасу Броди – Тернопіль, далі автобусом в до Заложців, а там пересадка до Гаїв Розтоцьких. Цей варіант теж на був оптимальний, так як розклади руху автобусів були далекі від розкладу уроків. Дорога в школу і назад забирала стільки часу і сил, що про виконання домашніх завдань вже й не йшлося.
В додачу до цього почали накопичуватися проблеми з навчальним процесом, які з одного боку були пов’язані з тим, що дорога забирала час потрібний для виконання домашніх завдань, а з іншого боку з особистістю вчителя математики. Він був фаховим спеціалістом, але в нього була своя манера викладання, схожа на інститутську і до якої місцеві учні привикли. Тобто він пояснював матеріал і давав роботу додому, яку практично не контролював. А потім давав писати контрольні роботи, які були підставою для оцінки знань. Він ще міг на уроках працювати з «своїми» учнями, яким за це виставляв оцінки. Чотири п’ятих учнів класу в цьому участі не брали.
Коли було ще тепло і довгий світловий день, то цей весь процес ще не виглядав загрозливо. Десь в середині жовтня, коли почалися дощі, нам запропонували шкільний гуртожиток. Але окрім проживання було ще питання з харчуванням. Сукупність цих всіх проблем навела мене на думку, що потрібно щось міняти і я вирішив перейти в школу, яка була не набагато, але все ж таки ближче. Тож другу четверть я вже розпочав в Заложцівській школі.
Листопад в цей рік був морозним і без опадів. Тож весь місяць і початок грудня можна було добиратися в Заложців на мотоциклі. Правда тих кілька градусів морозу на скорості добряче давалися взнаки, що інколи задубілі руки приходилося відігрівати обнімаючи ребристу поверхню циліндра мотора, що аж лишалися сліди від опіків на долонях. Діставшись Заложців я залишав мотоцикл в дворі знайомої батьків по імені Люба, садиба якої була якраз на крутому девяностоградусному повороті дороги на початку селища.
З навчанням в мене теж почали налагоджуватися справи. Я в класі був тридцяти другим учнем. Приходилося миритися, що вчителі добре знали дітей, яких начали протягом кількох років і їхнє ставлення, з урахуванням становища батьків було трохи іншим, чим до мене. Це не було дуже критичним, та все ж відчувалося. Так пам’ятаю, що одного разу, пишучи контрольну з алгебри, я і сам здивувався з того як легко і просто я справився зі своїм завданням. Десь вже через двадцять хвилин в мене все було готово, то ж я піднявся щоб здати роботу, адже вчителька перед тим заявила, що хто виконав роботу, може її покласти їй на стіл і вийти. Пам’ятаю трохи здивовані очі учнів і вчительки теж, коли я пішов здавати контрольну.
На другий день, оголошуючи результати контрольної, вона сказала, що в мене четвірка… Взявши листок з контрольною я не міг збагнути чому четвірка. Виявляється в кінці речення з відповіддю я не поставив крапку! Намагання їй довести, що це контрольна з алгебри, а не української мови, лише посилило особисту неприязнь.
Та попри все я вчився і вчився досить непогано. Проблемою для мене було не навчання, а дорога. Коли було тепло і сухо я користувався ровером. Ним було навіть трохи зручніше, бо можна було не боятися гаїшників та доїхати аж до школи. Та одного разу хвіртка на подвір’я товариша, в якого я залишав велосипед, виявилась замкнутою, тож прийшлося залишити його в дворі школи. В результаті мені порізали обидва колеса, не пробили, а порізали так, що заклеїти було неможливо. Я потім подумав, що ще повезло, могли і вкрасти…
Весною, чи восени, коли дорога перетворювалася на болото, приходилося ходити на автобус в с. Підберізці, а звідти автобусом в Залізці. Таку дорогу здолати без гумових чобіт було неможливо. Але як було себе відчувати, коли місцеві учні по асфальту прогулювалися в школу в туфельках чи черевичках, а ти проїзжав з села в гумових чоботах єдиного радянського фасону. На щастя тоді ще були в моді штани-кльоші. Коли їх не заправляти всередину чобіт, то вони непогано маскували халяви чобіт.
Та осінню були такі дні, коли лило кілька тижнів підряд. Тоді приходилось користуватися послугою сусіда, який працював на колісному тракторі в Залозецькій сільгосптехніці. Він кожного дня добирався на роботу трактором і ним же повертався додому. Там же працювали ще троє чоловіків з села. Тож цей трактор був в них за таксі.
Четверо здорових чоловіків забиралися в кабіну трактора «Білорусь», де для мене вже місця не було. Тож я, надівши дощовик, залазив в причеп, в якому вчора возили якусь землю чи навіть гній і в якому не було можливості ні сидіти, ні стояти, а лише нахилившись триматися за борт. На ямах причіп кидало так, як на якомусь атракціоні, але це було ще пів біди. Виїхавши на шосе, сусід включав найвищу передачу і болото з коліс летіло на кілька метрів, заліплюючи мене на цьому причепі з ніг до голови. Не знаю коли в них був початок робочого дня, але раніше ніж пів десятої на роботу вони не добиралися. А я попадав школу вже десь на третій урок, бо треба було ще помитися від того болота. Тож привівши себе трохи в порядок, переховувався в школі поверхом вище, щоб дочекатися дзвінка і змішавшись з учнями зайти під час перерви в клас.
Зимою приходилося жити в шкільному гуртожитку. Він був влаштований поруч зі школою в колишньому будинку священика. Це була чимала споруда з парадним фасадом, який виходив на вулицю і господарською частиною позаду. Тож з фасаду обладнали шкільну бібліотеку, а в господарській частині влаштували гуртожиток. Він виглядав як довгий коридор з кімнатами різної площі по боках. В кімнатах стояли кахельні печі. Перший рік в цьому гуртожитку нас проживало лише двоє, а на другий вже четверо. Учні з різних класів, проживали разом в одній кімнаті. Серед них я був найстарший. Зараз дивує мене те, що за нами практично не було ніякого нагляду і примусу. Добросовісно виконували домашні завдання, рубали дрова для розпалу печі, прибирали в кімнаті. Для того, щоб було тепло, а кімната була досить величенькою, спалювали до двох відер вугілля. Вугілля і дров було вдосталь. І це все робилося без крику та сварок. Без батьківського нагляду і вчительського контролю ми якось самі собі давали раду і вчилися.
Не обходилося і без пригод. Одного разу вирішили піти в кіно на якийсь двосерійний фільм. Тож щоб не повертатись в холодну кімнату, вирішили розпалити піч і засипати вугілля. Так і зробили, піч розпалили і закинули два відра вугілля. Вугілля було явно забагато і воно придушило вогонь. Щоб швидше розгорілося, вже й не скажу хто, взявся хлюпати на нього з графина соляркою, яка була в нас для розпалу дров. Закрили дверцята пічки, чекаємо, а воно не горить. Тож стояли і вирішували, що робити.
А тим часом солярка від високої температури випаровувалась і потім загорілася у вигляді маленького вибуху. Через щілини дверцят, з піддувала вихопилося полум’я і почувся хлопок. В той же час з печі відвалився кахель і в кімнату повалив дим та сажа.
Зрозуміло. Що в ніяке кіно ніхто вже не пішов. Кахель поставили на місце і замазали принесеним з річки намулом. Кімнату провітрили і прибрали, та не лягали спати, щоб не вчадіти, аж поки це вугілля не перегоріло. Звичайно, що завгоспу ми розповіли зовсім іншу історію, адже пічку таки треба було ремонтувати.
Одного разу до нас «завітали» шукаючи пригод два брати Романюки, старший з яких, коли випивав, ставав неадекватним. Тож на другий день на уроки я прийшов з підбитим оком. І знову ніхто з вчителів не запитав, що сталося? Лише вчитель фізики, а тоді якраз вивчали розділ – Оптика, пояснюючи про одиницю освітлення «люкс», пожартував що наявний в мене кругом ока синяк має сто люксів.
Та попри все, це була юність,! Прекрасний час коли здається, що нічого неможливого для тебе не існує. В десятому класі я вперше закохався. Не знаю, як в кого, а в мене це перше почуття і досі викликає якесь трепетне хвилювання. Її звали Надя. Пізніше фраза з телефільму « С лёгким паром», - «Моя Наденька приехала»! – щоразу вводила мене в ступор. А тоді я міг на неї тільки дивитися і не наважувався на щось більше. Вона сиділа на лівому ряду, трохи попереду і я бачив її в профіль, навпроти вікна. Якось так сталося, що на всю свою половину стола-парти я її в профіль шариковою ручкою і нарисував. Вийшов портрет трохи подібний на оригінал. Я його закривав газетою…. Та хіба таке приховаєш? Одного разу заходжу в клас і бачу, що навколо мого місця скупчилися хлопці і дівчата… Звичайно, що після цього хлопці трохи підколювали, а дівчата, здалося мені, дивилися на мене трохи по-іншому.
В моєму атестаті за середню освіту лише п’ять четвірок. І навідуючи батька, коли той ще був живий, я розказував і показував дітям, а пізніше і внукам, той шлях, який я щодня долав в любу погоду. Я і зараз не збагну, що мною рухало. Адже легше було кинути ту школу, чим щодня добиратися до неї. Я не мав поняття щоб пропустити уроки, хіба що запізнювався на них. Батьки не контролювали мене, як я вчуся і не заставляли. Я якось розумів, що це треба і треба перш за все мені. Але визначитися ким я хочу стати я не міг. І навіть зараз я не можу сказати, що став тим, ким хотів. Але всі свої маленькі вершини я досягав сам і хочеться вірити, що головна ще попереду.
25. 02. 2021 р. м. Вінниця
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906061
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.02.2021
автор: Мирослав Вересюк