Пустеля...
тиха,
нескінчена,
з солоним присмаком самотності.
Я підіймаю голову і бачу небо,
всипане мільярдами зірок,
таких далеких і таких близьких водночас.
Я відчуваю дотик невагомості,
здається,
до космосу один лиш крок.
Пустеля...
Тут живуть мої міражі,
і тут вони блукають самотні, босі, оголені, спустошені і виснажені сухим повітрям,
тут вони від мене тікають з кожним подихом вітру. Тут розсипаються і знову склеюються мої вітражі,
що давно вже втрачають колір.
Лише тут,
сидячи лотосом серед безкрайності, пірнаючи крізь простір моїх думок, через далекі мрії, що в космос летять, відкривається спокій,
в якійсь небаченій досі реальності .
Такий солодкий і солоний водночас,
такий далекий і близький,
та такий жаданий.
Спокій,
який вітер здуває з пісків,
спокій,
про який співають небесні світила, який надає крила, і якого так інколи не вистачає.
Не вистачає чи то його,
чи то часу на нього.
Але серед цієї пустелі він випливає,
огортає,
тримає.
Міражі знову віддаляються, а вітражі склеюються,
по-маленьку,
по-троху;
скелечко за скелечком підіймає невагомість...
А час собі по-троху плине,
не дивиться на годинник.
Йому байдуже скільки зірок запалилося і скільки погасло, байдуже скільки зморшок з'явилося і скільки метеликів розкрилося.
Він тут,
він всюди,
його не зупинити.
Лише спокій може його розчинити, та ненадовго сили лишити.
Лиш ненадовго...
Пустеля...
Пустеля безкраїх, нескінчених пісків, які злилися з небом в єдине.
І серед цього космосу квітка лотоса проросла з людини.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906340
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.02.2021
автор: Mezu Svitlana