Душа буває норовлива,
Замкнеться інколи в собі,
Або якогось прагне дива,
Чи скиглить тихо у журбі.
Буває, в небесах витає,
Ширяє в океані мрій.
Сміється, плаче і страждає
І я від цього сам не свій.
Душа не хоче розуміти,
Прийняти це і осягти,
Коханню скільки не ятріти,
Та вже його не вберегти.
Тримає досі пам'ять в собі
Твоє обличчя до дрібниць
Душа бентежиться в жалобі
Від незбагнених таємниць.
Чому кохання, що палало,
Нас не зігріло? Обпекло!
Чого у ньому було мало?
Чого у нього не було?
Мабуть це вже не розгадати,
Стезя у кожного своя.
Але чому тоді страждати
Душа повинна лиш моя?
02. 03. 2021 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906578
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.03.2021
автор: Мирослав Вересюк