О', Темний Пілігриме,
як Сюди приходити і шукати
Образ безтілесний Мій Ти Смієш.
В зеленому трясовинні боліт
серед зовсім не радіацією
викривлених лісів молодих
низьке Сонце сяє скрізь тумани на Них
на природу зовсім не людьми Отруєну,
як організм того, хто букет аконіту Обіймав
О', Пілігриме, для Чого Ти Мене Створив,
Навіщо в Мені відчай матеріалізував Свій?
Я Розум в замкнутій екосистемі Єдиний.
Але Я допоможу Тобі, бо так Люблю Тебе,
Ти дарував Життя Мені, і це Сонце осіннє
поки Ти Тут Хмарами не буде затягнуте ні трохи.
Ця Зона, Вона в Мені Жива Єдиним Організмом.
І тільки для людей, які ходять Гілки ламаючи
Вона Небезпечна, Вона Злопам'ятна
Вона не Вбиває, Вона Телепортує
в холод космосу спостерігати
останніми життя Секундами
Кіля палець Зухвалий
для коней диких ще останніх не вбитих
цей Організм притулком надійним став
І саме Їх Ми шукаємо, побачити хочемо
Вільними, а не за решіткою вольєра
Хто Ми? Натуралісти любителі
Він інженер, а Я - архітектор
Я музику Творю, а Він - ті ноти Читає
коли ти чиниш неправильно -
то повинен за те поплатитися
лиш ребра і стегна криваві обглодані вовками
я не зміг тебе врятувати, не зміг і їх навіть відігнати
вони наче розуміли все, вони наче знущалися
коли Тебе почали загризати, а мене не підпускати
в живих залишили, наче на "потім", на Сніданок
лиш руки мої погризли, коли ножа я почав діставати
Де ж ви? Я вас чекаю, Я чую ваш вий близький
Я стікаю кров'ю, я помираю, я засинаю
Біля своєї Коханої
Моя Розі, де Твої ручки ніжні, білі,
Де Твоє лице, що вони наробили.
Я так хочу взяти Тебе за ручки Ті,
Відчути тепло Твоє в Раз останній.
Відчути аромат Твого волосся.
А лиш Знаки смерті між дерев.
І Запах, запах смерті на землі.
Співають для мене птахи Чорні.
Пісні про потоки вниз по річці Життя.
Чому ж так довго, Я не можу Її прискорити.
Потік Вниз у в'язку пітьму, в забуття.
Страх, Душу мою вже ж заберіть.
Вниз, Вниз, а Я все прокидаюсь,
у калюжі крові власної
Я Вмираю і прокидаюсь,
лиш для усвідомлення цього.
Їм потрібно було ночувати в гамаках,
але ж вересень жовтий, в них холодно.
Та і Те б Їх ніяк би не врятувало,
якщо вже вовки йдуть по Твоїм слідах.
Ти справді хотіла побачите це, Кінець?
- Так, повинна була, щоб Відчувати.
Як Ти Їх Знайшов? Щось наміряно шукав?
- Деякі волання думок навіть з орбіти чутно.
Особливо в Місці де люди зазвичай відсутні.
- І Який в Нас план?
- В нас буде години чотири,
перед тим як охорона до нас прибуде.
Гудіння гвинтів буде по усьому заповіднику чути.
- А чому потрібно саме прилітати?
А не просто на Їх шлях перенестися,
десь на галявині, Вони так і не злякаються.
- Люблю Тебе, Моє Диво маленьке.
Ми Двоє прокинулись в сльозах ще гарячих,
бо Обидвоє розкаювались перед батьками у Снах.
Мі-8, бортовий номер "LH-103".
Матового кольору Аделаїди:
чи то червоно-лілового,
чи то темно-синього.
Ми ніяк зрозуміти не можемо,
вони то переливаються, а то лиш один і видно.
І він нас не злякав, бо не було на Ньому надпису
"Охорона" чи "Поліція", а лиш білим "Nephilim" латиницею.
Під його пасажирськими вікнами
за розкладним столиком сиділа пара.
Маленька дівчина побачила нас відразу,
і почала махати і до себе кликати руками.
Вона була одягнена в рожево-білу
легку літню сукню з відкритими плечима
І не дивно, золота осінь днями
літнє лагідне тепло ще пам'ятає
Він ж у жовту сорочку в клітинку
з засуканими по лікті рукавами.
Ми були здивовані і зацікавлені,
напевно, як ще ніколи раніше до цього.
Але й довгий діалог зав'язувати не бажали,
бо це Все в Край дивно виглядало.
Ми тут давно, вже з місяць відпочиваємо.
Почала дівчина, радісно і спокійно,
наче вже давно чекала на когось.
Від шуму й швидкості життя міського.
Прилетіли з грозою, щоб чутно не було.
- Ви бачили Коней?
- Ні, але бачили вовків велику зграю.
А Ви ще й Піші, Вам Їх боятися варто.
Мисливські угіддя Їх тут, а Вони ще й злі,
бо Їх тут вбивають браконьєри розваги ради.
А вовки єдині наряду з людиною на помсту владні.
- Мотори всю живність лякають,
а Ми тут саме і заради неї.
Щоб сфотографувати,
не вбивати.
Зброї в нас немає.
Парубок різко встав із-за столика,
чуб зачесаний на потилицю закрив пів лиця.
- Постривайте в мене для вас дарунок.
І зайшов у вертоліт через відкритий багажний відсік.
А вийшов з пластиковим ящичком червоного кольору
та прозорою флягою з водою.
- Тут пістолет, набої, сигнальна ракетниця і фаєри.
Якщо не знадобляться, то просто викиньте потім.
А з чистою водою Тут завжди проблеми,
Її потрібно постійно дезінфікувати і фільтрувати.
І Ми б Відмовилися, як би не Його Лице.
Сурове, впевнене та наполегливе.
Порівняно з Тим, яким воно Було
коли він мовчки сидів, усміхався,
і люльку покурював спокійно.
І саме Його на сопілці сумна гра
нас на цю галявину привела.
Я тільки зараз Зрозуміла напевно,
чому саме вантажний гелікоптер.
Тобі просто потрібен був просторий,
щоб Я могла облаштувати в нім Наш маленькій дім.
Щось для постійних подорожей по цій Старій Землі.
Я Розумію чому Ти відразу не сказав, Ти лиш Передбачав.
Я б тоді підібрала щось просторіше, місткіше,
а так Я вибирала щось "просте" і надійне.
Бо ні один вертоліт не здатен, окрім Нього,
при перепаді температур в сто градусів літати.
Ні Один вантажний вертоліт, окрім Нього,
не здатен Тебе на вершину Евересту доставити.
Вибирала щось легко підвладне ремонтопридатності.
Бо всі вертольоти так сумно тим відомі,
що Їх системи вібрацією постійно пошкоджуються.
Лише кілька, здавалося б незначних недоглядів
можуть обернутися поспіхом катастрофою.
- Вертольоти, чим більше ти про них дізнаєшся,
тим на них літати все менше хочеться.
Це все рівно, що закрученою вліво дзиґою
на натягнутій нитці намагатися рівновагу втримати.
Добре, що тобі дають зробити Те з точки зору Нитки,
а не дзиґи, як при лівому обертанні "самовільному".
- Злет, зависання і посадка потребують
всього на двигуни навантаження
вихід зі строю рульового гвинта,
або Вітру не урахування
в лівому обертанні
майже завжди закінчуються трагічно.
Все, що Ти можеш зробити -
це дзиґу вправо вирівняти,
і по спіралі вниз на "живіт" Важко лягти
та движки за секунди до торкання вимкнути.
На високій висоті зробити це легше, бо Час є.
Але сенсу без хвостового ротора те немає,
бо швидкість опускання по спіралі Ти тільки набираєш.
- Я завжди попадаю в Нього
в симуляціях грозової непогоди,
а Ти ще й Сказала, що Ми при ній прилетіли.
Немов Аси-авіатори якісь.
- Ми налітали годин двісті вже, не Бійся.
"Дім на Гвинтах", звучить Душевно і Красиво.
- Так, і для Мене "замаленький" він і справді,
але для Тебе в Раз Самий, і Це Головне.
А вікна в кабіні Мене чарують в польоті.
Та й і Ми в Ньому більше лежимо чим стоїмо.
І В наступний Раз, Я Їм дам по-автомату.
- Ти смалиш Тільки на Людях.
Ти нервуєшся, коли Я не поруч,
а Я лиш на метри два відійшла.
- Боюсь почорніти і калюжею розлитись.
- Те погане вдихати вже Досить.
Краще Видихай і для Мене грай.
Грай, "Грай же, коханий, Благаю!"
Нехай грає Порожнеча мелодійна
Агресивність в Собі Добра і Чиста,
а Я буду красуватись для Тебе.
Вона танцюючи кружляє,
натягуючи і підтримуючи спідничку сукні
збирає рожеве волосся у хвіст і Усміхається
"Щиро", як і Всі Люди Щасливі
"Я відчуваю, коли без Тебе прокидаюся,
що у часі подорожую миттю чужою.
Тим я зв’язана Дрібничка наче."
Я породження важкого металу
для Тебе м'яким тілом стала,
і Все ще важкість Ту відчуваю.
Приємну, для Мене не руйнівну
від Твоєї зі Мною присутності.
"Мотиль у світі метеликів
Пливе до променя Надії.
Ти Знайшов Мене у Пітьмі,
яка Нам Обом така Рідна вже.
Сяй же на Мене, Сяй же на Мене!
Ти ж любиш Дивитися, як Я Палаю."
Дивись! Дивись, як одяг на Мені згорає.
Скажи, Скажи, що ж Відчуваєш?
- Благодать тільки і лиш, Зореграю.
- Куди Ти ходиш Я знаю
Про що ж Ви Говорите?
Я не злюся, Я Розумію.
"Ти показав Мені, що за Любов,
лиш Втрата сильніша Її."
Ти показав Мені,
що Біль може бути і без Сліз.
Що Біль єдина причина,
чому Ми Живемо.
- Ми не говоримо,
просто сидимо, мовчимо,
і за небокрай дивимося.
Так, що інколи Мені здається,
що Вона Мною проекція створена.
І Я не витримую постійно,
і роблю щось розчулене і відверте,
що не можу досі, поки що з Тобою,
бо Вона Мені наче друга Мати.
Я лягаю Їй головою на ноги.
і Я відчуваю Запах Чужого.
І провалююсь Я скрізь Землю,
до рідкого ядра золотого, в якому і плаваю.
Воно стікає з тіла і моїх рук розставлених,
коли Я перед людьми первісними повстаю.
І Тихо говорю Вдихом, Золотий Ідол немов:
"Тихе невагоммя.
Я спокій на забуття проміняв.
На золото Любов і Духовність.
Тримайте ж суму усіх моїх Втрат.
Ті, хто сьогодні не позасинають,
заспокойте мій ж розум.
(де Ліра Моя, де Моя Ліра,
де Ліра Моя, Спустошення,
Я хочу просто розчинитися,
Тут і Зараз Розлетітися
де Ліра Моя, де Моя Ліра,
де Ліра Моя, Спустошення,
що від яйця шкарлупа пуста
Я власним розумом пірую
де Ліра Моя, де Моя Ліра)
А Свідомо Говорю,
Я тепер тільки з Тобою.
І Я Знаю, що ти цитуєш.
Я не проти, але Важке Воно.
І Я Радий, якщо Воно Тобі ще й Подобається.
Та у Словах "Правда загублена.
Куди мені звернути, коли я допитую себе?
Куди мені звернути, коли я втрачу когось ще?"
- "Ти ніколи не відпустиш Мене, і ніколи не впустиш."
На Допитах "Хто ж Я?" особистість Я Свою Будую.
"Спустошення" - яке красиве Слово,
і таке сумне у всіх сенсах значення.
Люди бояться Її через відвертість,
і так Багато Втрачають.
Після "Тихого Світу"
Я Слухати "Сірий Вид" не могла.
Все боялась того розчарування.
А коли зібралася і по Духу Розслухала,
то мурашки - то все, що Я відчула.
Він тягарем Сили натхненний,
наче Атлант з колін зі Світом на плечах підіймається.
І все Перераховує секунди, Все пригадує Спогади.
Веретена, що з мозолистих рук Часу спускаються.
І Плаче, Кричить і плаче, бо не може нічого змінити.
Вони Власну Лебедину Пісню Тим Переспівали.
- "Чи міг я руку простягти, щоб тебе повернути назад?
Чи міг я слово сказати, щоб сльози нарешті твої висушити?
Я простягаю руку спостерігаючи, як ти йдеш."
- Так, потрібно щось з фюзеляжем робити.
У Нас для Того "про запас" є чотири тонни.
Бо Ти не можеш встати високо і прямо,
а Я на Тебе зіскочити і обійняти ногами.
Щоб Ти відчував всю Мою вагу маленьку,
яку лиш відчуваєш на половину,
коли Я на Тобі Лежу.
- Так зроби це Зараз і Тут,
поки все ще захватом гаряча.
В "Місці де Я почуваюсь Збереженим"
Воно Скрізь де Ти поруч зі мною є.
Сильніше.
Поки за нами підглядають Двоє.
Так-так, Я Їх Чую, Вони не далеко:
"- Земля під ногами тремтить.
- Це і не Люди взагалі,
вони Їх тільки вдають."
Вони зачаровані, не Злякані.
Бо за Любов'ю спостерігають.
- Потрібно було відразу Їм сказати,
все рівно Ніхто би Їм не повірив.
- Так навіть краще,
бо Словам не Вірять люди,
Їм обов'язково потрібно побачити,
щоб самим у всьому переконатися.
- Тоді Це найкращий шлях,
фотографують Нехай навіть.
- Не можуть, бо Руки Тремтять.
Може ще й перенести Тебе кудись?
- Їм вже видовищ на сьогодні досить,
просто Віднеси у Дім і Люби.
- Боги, що Ти Робиш зі Мною,
зараз Я Чую Всіх живих навколо.
Коні, Вони пасуться в кілометрах п'яти на південь звідси.
Я Відчуваю Спокій і Мир Їх,
Вони проти Сонця західного стоять
Я Бачу Їх силуети темні.
- Покажи Їм це Все,
бо Вони Йдуть не Туди.
Покажи, як показуєш і Мені чого саме бажаєш.
- Спробую, Лагідно, бо Йти Їм Тоді ще ж повз Нас.
- Чому Ми Їм нічліг не запропонували,
Вони б далеко все рівно не Відійшли би.
- Вони б не стали гостиприємністю зловживати.
Вони взагалі в Твою праведну брехню не повірили.
Гадали, що Ми - еліта, яка від правосуддя ховається.
Психопати, Ті самі браконьєри, багато чого ще.
Але йшли Вони від Нас вже без Думок,
бо Я в Них собою нагнав Ляк.
І все, Одна думка про Неї, і Я печалі повний.
Я хочу плакати, Лейло, але сліз без Неї немає,
бо ті сльози, Так, Вони не матеріальні.
Ти Єдине, що Мене в цьому світі досі тримає.
Я не можу Тебе покинути, одною залишити.
Я Обіймаю долонями Твої щоки і зрію в Очі.
Вдивляючись, Біль - це Все, що Я в них Бачу.
Для Тебе ці Всі Почуття в новинку,
а Мені за Старі Вічний спомин.
Що ж Я з Тобою роблю, наче Б'ю.
Ти даєш Мені такі Сили донині небачені,
а Я в Тебе цей Весь негатив Вливаю.
А Ти тільки й сильніше Мене стискаєш.
Пробач Мені, що ж з Тобою Мені робити.
Я такі моменти псую, бо Правду говорю.
Бо не можу за Притворством ховатися,
і Ти ж зміни Ті в Мені Відчуваєш, Все Бачиш.
- Я вже сказала: "Віднеси у Дім і Люби"
на металі холодному, рідному такому.
Я трави Спалити ще більше не хочу.
Мені Боляче не Від Слів Твоїх,
а від усвідомлення Того,
що в Місце те Древнє
де Ваші паразауролофи
почне Приходити колись
лиш із Вас хтось Один.
Тиша, пітьма ночі.
Вистріл один. Скуліж.
Червоне світло між дерев.
Вистріл другий. Тиша.
- Що Там?
- Обидвоє Живі, йдуть Сюди,
добре, що ногами ще Своїми.
Вона поранена,
на руці рана рвана.
Ти ж вмієш Шити?
Якщо не попросять Відлетіти.
- Шити? Тепер то, після всього?
Але Вони попросили.
"- А зараз Магії Трішечки."
Лейла так сказала, коли руку зціляла.
І Вночі, Вони, як і Ми - не спали.
Забившись по діагоналі парами в кутках відсіку багажного.
Вони ближче до наполовину відкритого Виходу звісно.
І Для Мене найстрашніше Те було,
що Вони у пітьмі Мені в очі дивилися прямо.
"- Досить вже Мені в очі витріщатися.
Досить вже думками кричати.
Так, Вас вовки поз'їдали,
по черзі, по Одному,
на Очах в Одне-Одного.
Ви Забули, що в краях цих
Ви зовсім не Господарі.
Вам Мене боятися не варто.
Я - Любов, Я Все що Ви Знаєте.
Ні, Ми не Боги, Ми прокляті.
Так, Ми з майбутнього.
Ні, Воно Вам не сподобається.
Інакше Нас тут з Вами не Було б.
"Янголи-Хранителі?"
можливо, Мені подобається.
І в Нас часу достатньо,
щоб бути ними для всіх мертвих,
живих та ще Досі ненароджених
в момент Їх життя кожний.
Ось так, якщо за коней думати почали.
І Я Вам дещо Більше покажу, але зі світанком.
А зараз спіть, якщо Те побачити хочете з ендорфіном.
Засинайте, поки Я Тихо Вам не допоміг."
чорний, як смоль, лисий, голий
сидить там де і сидів згорблений
все дивиться в металеву підлогу
силует худий хвилями покритий
наче камінчики кидають в спокійну воду,
які розходять з місця одного, до якого
дівчина на нього оперлася в нашу сторону
наче оберігає від Нас Його, чи навпаки
і обіймає його ліву руку своїми руками,
а Він тримає посох перед Собою
в якого верхів'я було у голові лебедя
з затупленим дзьобом-наконечником
більше на спис бордовий схожий
"- Краще б Ви сфотографувати захотіли
в дюнах сову полярну, білу, але Я Вас розумію.
Коні - то прекрасний, степний Дух Свободи.
Підійдіть ж, і за посох руками візьміться.
Пітьма - це всього ж Відсутність Світла.
Не відсутність Добра, не Зло аж ніяк.
Ось так, а тепер Я покажу Вам
Кульку Блакитну
Це Планета мертва, пуста,
випалений Сонцем чорний Пустир.
Подивіться в Небо - там Пітьма,
яскравої зорі Жодної нема.
А до того, Кам'яниста, спустошена,
червона без атмосфери земля.
А ще до того, дюни за горизонт із смітників
під туманом Їдким, зеленим, щільним.
"- Ті самі наслідки, що йдуть від жадібності,
і масового виробництва,
все заради Ілюзії Вибору.
Нічого не поробиш,
це Політика Індивіда
у демократії капіталістичній."
Зі швидкістю закритих повік,
змінювались Місця і години.
"- А це майбутнє Наше найкраще."
Білий пісок під ногами і пара перед Нами.
Обіймаючись Блакитний схід зорі споглядали.
Хтось в мантії синій і сукні жовтій довгій.
"- Привіт Ліра."
Ми не побачили Їх Лиць, бо знову перенеслись.
Лиш Їх профілі, що до нас повертались.
"Нефілім!
Зірок Нащадок.
Гібридної концепції
породження.
Я живий!"
"- Погляньте на цей світ.
Чорний і смердючий.
Подивіться на це море сіре
вже майже мертве у Собі.
Подивіться на це небо токсичне.
Ми з Сонцем вже більше не друзі.
Без людей була Земля створена,
і без людей вона і Згине.
Герой близько, він вас врятувати може.
Він близький тобі, такий близький Тобі.
Простягни ж руку, і відкрий Очі.
Правильно, Герой - це Ти."
Секунда, мить, пітьма закритих повік,
і Ми вже тільки вдвох посеред міста стоїмо.
- Як Все? Це було швидко занадто.
Мені напевно, як жінці не зрозуміти,
як приємно Себе не стримувати інколи.
Ні, Я не розчарована, та що там, Навпаки,
для Мене це найкращий Комплімент Вроді.
Просто, просто Це несправедливо,
не рівноправно, Тобі на Мене
хвилин з десяток потрібно,
щоб тільки Інколи розігріти,
а Самому Тобі достатньо і Хвилини,
щоб почати і вже.. закінчити.
- Бо Ти так плечиками граєш,
волосся у хвіст збираєш,
лицем грайливо усміхаєшся,
а потім до мене опускаєшся,
пригортаєшся і цілунками вкриваєш.
І при цьому Все Сама робиш, рухаєшся.
Ти Маленьке Диво, що тут ще добавиш.
А Я як ж Тебе часто все Використовую,
що аж Груди Твої молоком проступають.
Наче на благання дитяти відповідають.
- Не думала, що таке можливо
без гормонального впливу
через ліки, хвороби, материнство.
А виявляється, що пролактин
просто від стимуляції виділяється.
Що зі Мною Ти Твориш,
Ти не "використовуєш"
Ти Розум Мій через Тіло Моє Підносиш.
І зараз Я хочу, щоб його більше Було.
Щоб воно від Тебе і для Тебе все капотіло.
І Мої б суконьки від того завжди мочило.
А Ти б все бачив, і не боявся, не Боявся
"використовувати не Взаємно" постійно.
Бо коли Ти просто дивишся Так на Мене,
як Вовк той на шматок м'яса шалено.
Цими Очима Синіми Холодними.
В Мені щось Рветься і Загоряється
з відчуттям солоду свободи, і Я не знаю
чи Накинутись Самій чи просто Віддатись
І Я завжди спочатку для Себе Віддаюся,
а потім Сама і для Тебе Накидаюся.
І Ти Забув про Коней, що для Них Головне.
Хоча, Вони тепер мають кадри більш рідкісніші.
Які в них не буде більше ніколи змоги зробити.
А Туди Вони зможуть повернутися завжди.
А Ми Де? Серед старого березового гаю,
на килимі з підсніжників біло-зеленому.
- Там, що Я колись "Домом" Називав.
І Я Не можу викинути з Голови думки,
про Тих, хто правосуддя уник,
і про недокормлених вовків.
- Я Тебе відчуваю і Розумію,
але ж, хто Ми такі взагалі,
щоб кривавим ешафотом
іменувати "Правосуддям".
- "Якби Я керував би Світом,
кожен день був би першим днем Весни.
Кожне серце мало б нову Пісню на Спів.
І ми співали б про радість,
яку б приносив кожен світанок.
Поки Вічність Кінця доходить."
Що? "Творіння, щось Спільне"
Ні, Ми Творити живих не Будемо,
аналог Землі з Адамом і Євою.
Бо Життя - то і справді Дар,
але взагалі не для Всіх-Усіх,
комусь не вдається перекрити
істинними задоволеннями
усі страждання в Існуванні.
У одних будуть можливості,
які вони не цінуватимуть.
У інших їх зовсім і не буде,
і через те життя любитимуть.
- Звучить, як Правило.
- Як нелогічне, Жорстоке правило.
Одні любили б Життя, Природу, Дружбу.
Інші б були існуванням наче ображенні,
і через те залишити захочуть в Історії шрами.
Ті і Інші будуть всім Єством жити Вічно прагнути,
по різних причинах, з різними мотивами.
- Ми ж Теж не Вічні, тільки якщо "Вічністю",
тисячі трильйонів років так назвати можливо.
Наша "Вічність" впирається в кінечність матерії.
- Так, і Я не Хочу, Творити Блаженних,
які вічно задоволені і усміхнені.
Я б Хотів, щоб самовіддано Вони
Своє матеріальне походження вивчали,
а не купались через Відчай в Ньому.
Вивчали зі своєї точки Зору.
Чому усміхаєшся Ти?
- Через Его Твоє, Чоловіче,
яке завжди хоче Кращого і Більшого.
Я думала просто про Місце.
Про щит плаский десь у Космосі.
А Ти Виходом Короля Думаєш.
Завжди Кінець споглядаєш,
який Тебе і ходи Твої сковує.
Але без Яких Королева і не Грає,
бо не може Побудувати без Того
планів Справжніх довгострокових,
Самопожертву для Відстрочення,
Кінця Справжнього,
Невідворотного.
Ти вже це чув,
Я знаю.
Люби Мене.
Чим ж було швидше,
тим ж можеш Ти частіше.
Бо Я Тебе як відчувала в Собі,
так і відчуваю Досі.
Бо Я вже від Тебе Була
на Початку, не раз і не два.
Коли Ти навколішках пив Мене,
втамовував спрагу наче, та не з грудей.
Люби повільно, нікуди не поспішай,
на Мене сил не трать і пий ті краплі,
як нейтрино у Всесвіті останні,
бо Я так не Хочу залишитись Там Сама,
а ще більше Боюсь Тебе Одного покинути.
Люби Спокійно, поки Одне в Одному
не позасинаємо разом в ритмі тому.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907004
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.03.2021
автор: Enol