[b][color="#021280"]Мій любий краю, волелюбний, знаю,
Живеш заручницею, у полинні облуд.
В твоїх степах гуляють вовчи зграї.
Потвори дикі, чинять самосуд.
Тебе плюндрують бісові нащадки.
Брудним чобіттям потоптався кат.
Московські запровадити порядки,
у вільнім краю обіцяє гад...
І ллється гнів з кривих і чорних писків,
як темна ніч безодня в їх очах,
готують шибениці, довжелезні списки,
етап, всім до Сибіру, в ланцюгах.
- "Це все було! А зараз не можливо.
Не ті часи...", - наївно кажеш ти...
Часи змінились, так, та не людина;
той самий ворог, і ті ж самі "брати"...[/color]
[/b]
[b]Немає слів, аби описати всю ту лють, яка палає з середини за ту неймовірну несправедливість, яка після такої крові, з початку Майдану і сьомим роком війни, виривається з під землі, з якогось пекла, де вона мовчки сиділа, до пори, а зараз вже як два роки, вирує і знищує все здорове і живе, вириває з коренем і бреше, бреше, і бреше...Більше терпіти не маємо права, ані секунди, пора щось діяти, діяти засереджено, виважено, сильно і потужно, а головне спільно і всі разом...Стерненко та Антоненко - це наш Майдан, який якщо потрібно сполохне з новою силою! Слава Україні! Смерть ворогам![/b]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907726
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.03.2021
автор: CONSTANTINOPOLIS