«…вкупі з водою там зростить вербицю, –
стане початком тоді мій кінець.»
Л. Українка
Зле́жаний сніг на брудному асфальті,
вогко завмер під весняним дощем.
Стрімко струмки відмивають від фальші
місто, людей, душі, що там іще?
Я, як той сніг, був пухким, білосніжним,
срібно сніжинками падав з небес.
Любу вкриваючи килимом ніжним,
ніс їй тепло, дарував їй себе.
Їй темний сніг, став тепер непотрібний,
їй до вподоби весела весна.
Сонячний слід золотий, а не срібний
в душу свою увібрала вона.
Тану під сонцем, струмками стікаю,
і хоч з прийдешнім давно вже на ти,
ще у надії з землі бруд змиваю,
ще на ріллі дам зерну прорости.
16.03.2021р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908231
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.03.2021
автор: Анатолій Костенюк