Ти – ще та видовищна мадама,
для якої море – по коліно.
Богом, а чи гаспидом нам дана,
ти музей струїла нафталіном.
Не у будній день – в святу неділю, –
мов на докір лаврським монахам,
вдарила, в бою нерівнім з міллю,
зброєю важкою по комахах.
Сморід хімікатів животворних
сповнив кабінетик твій тісненький –
аж у дальніх келіях затворник
лайкою згадав порочну неньку.
А за ним музейний охоронець
взявся, зеленіючи, за серце.
Власниця важкенної корони –
ти і не помітила усе це.
А коли посипались, мов лего,
жертви комашиних екзорцизмів –
дві твої напарниці-колеги, –
ти сказала: "Все буває в жизні...".
Дбала про музейні експонати –
вивела ж колег замісто молі.
Пізно, пані, жалібно стогнати,
що бажала кращої нам долі!
"Вибачте, не знала, більш не буду!" –
правду "рубанула", не збрехавши.
Бо твою патлату халабуду
в "сорок плюс" проїла наскрізь шашіль.
Та її не "візьме" жоден засіб.
Марні порошки й аерозолі.
Бо в твоїй макітрі "косят зайцы
трын-траву", а міль – кусає ззовні.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908452
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.03.2021
автор: Олександр Обрій