Алголь сидить та й уявляє,
найстрашніше, найкривавіше.
Людське найжорстокіше, все Те,
що Його самого Ним робить.
Люди Любові та Зла повні,
і Вони, як Ніхто винахідливі,
коли доходить до вбивства.
Двадцять тисяч влеглих Душ
за Перші Боя тридцять секунд.
"Так, Я Рахував. Перше і Друге."
Під тупими лезами цієї м'ясорубки,
що здіймають на промисловості
Їх дочки, сестри, дружини і подруги
давно замозоленими ніжними ручками
піднімаючи сотні семикілограмових снарядів
тонни Їх за день вже згорбленими спинами
Поки Їх чоловіки в Теніс ними "граються"
Артилерія - "Війська Королева", Сміється
бо в Лице ворога ніколи не дивишся
Воїн в Голубому проти Воїна в Сірому
б'ються на шаблях на полі червоному
Позаду них перший танк проїжджає,
а ще далі в небі дирижабль пролітає
Я крокую по нутрощах, ступаючи
ребра трупам ламаю, чоботи,
штани - вкриті мізками
Глина кров'ю і снарядами замішана,
втягує Тебе тістом ще Живим в могилу
Я Ступаю і вже не дивлюся по Чому,
бо Земля під ногами кричить і стогне
Руки і Те, що залишилось від Них
кривавими квітками розпускаються
ще до того, як тут все поросте маками
"Відірвана нога лежала безглуздо,
нога Воїна який лежав і сигару покурював."
Тютюн - чи не Єдина в цьому Пеклі ілюзія Спокою:
"Будь, що буде, але зараз Мені приємно."
Шок - Ти або впадаєш в безумство,
або просто в непритомність.
Все залежить від Настрою перед Боєм.
"Рухайтесь! Поки не Накрило!
Газ! Газ! Маски! Швидко!" - Командир Кричить.
Свист і Його в криваву хмару розірвало в мить,
а Я як впевнено йшов, так і йду, не здивувало, Ні.
Ось тільки Тепер Я весь Червоний зі дзвоном в вухах.
Тепер Я Старший, тепер Я Командир,
Тепер Я веду Мертвих чи Живих?
Страх? Ні, Я Його не відчуваю,
Я відчуваю Несправедливість,
що Пішак Я в Чужій Грі
два "гросмейстери" в котрій
ніколи не Поплатяться
ні Сльозини не проллють
бо Це "вимушена міра", Жертва
щоб "виправити" Їх ж Помилки
Де хоч інстинкт самозбереження мій? немає
чи не через те, що мене в Дома ніхто не чекає?
А так хотілося б любити, так, Любити.
Невже потрібно було відправитись у Пекло,
щоб Мені це Просте таке Зрозуміти?
А Я Тут Повзаю бо не Можу Злетіти
І Я налітаю кривавим метеликом
вкритий кров'ю і плоттю побратимів,
махаю, Рублю шаблею наче одним крильцем
де ж Мої Одежі кольору Небесної блакиті?
Мене Бояться, бо Я - Вісник Смерті,
бо Я кров зі скляних зіниць отираю
та запах Її все ще через фільтр Відчуваю
О', і Мене Хтось голкою зі спини протикає
Де Мої Воїни? А...
..я один дійшов.. залишився
Я падаю. Для Чого це Все? Навіщо?
Я вмираю. Але з відчуттям Любові,
до Образу без Лиця та Імені.
Я б Тебе Любив. Так.
Просто стисни мої руки тремтячі.
Вибач, що вони холодні і брудні.
Ось так, так. І Я Тебе вже Люблю.
Але сміється огидно Хтось
Образ Цей і Мене Лякають
Ні, не покидай Мене
та Мене добивають
Алголь сидить та й думу гадає: "Бути чи не бути?"
Що за дурне питання, якщо вже за нього думаєш.
Це все рівно, що запитати: "Це або самогубство?"
Алголь сидить на камені десь в печерних підземеллях
під горою Одинокою скелетом з м'язами голими,
чорними в волокнах, що наче гумові, та й думу гадає:
"А для чого Мені Серце котре вічно Страждає?
Яке до всього нового швидко звикає, чогось Вимагає."
Він сидить і на витягнутій руці серце Своє тримає
та наче запустити намагаючись все його зжимає.
Поки пустими очними впадинами Його розглядає.
А воно все не йде, лиш меншає пругкість втрачаючи.
Кістяну долонь Він раз останній розтискає,
повільно, цілком, ніби без бажання - Воно падає.
Думає: "Проблема не в серці, а в кволому розумі.
Дивина, і чому тоді Я стискав серце, а не мозок.
Що за поетична романтизація, Ой, став Я слабким.
Але ж як без неї, коли Зоря з двох атомів починається,
які спільним зусиллям до себе всю ту масу стягують.
Я втомився, як і автор цей. Що ти взагалі собі дозволяєш?
Розумію, бо навіть будучим повним сил - можна втомитися."
Він вже не думає, а сам до себе давно бурмоче,
і біля Серця прилягає, та без бажання засинає.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908507
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.03.2021
автор: Enol