Нема пророка в рідній чужині.
Немає серцю втіхи у вигнанні.
Виблискують колючі й крижані
життя непричепуреного грані.
Чужинці, патріоти, крадії:
усе перемішалося й сплелося.
Я вперто все ж вимріюю Її,
голублю, мов коханої волосся.
Під грім революційних канонад
не раз новий тиран та устрій падав.
Та, попри все, лишається вона
у крихітній криївці перикарда.
Собі і їй так затишку б хотів!
Та в ній мечем вибрязкує Аттіла.
Я завжди проклинав її катів.
Вона ж завжди хронічно їх... хотіла.
Я так хотів би їй надати крил
і в неї на крилі до хмар злетіти!
Подалі від крові, страждань і кривд
вплітати їй у коси свіжі квіти.
Та зносить нас епохи течія:
краян і побратимів, односельців...
Її, мов іскру, виплекаю я
в чиємусь неокраденому серці.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909419
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.03.2021
автор: Олександр Обрій