На чисте тло весна кладе шовками візерунки.
Із нею заграє снігами вихор-скоморох.
Ти ж, дубе-нелиню, стоїш в торішніх обладунках,
Немов якийсь шляхетний лицар або ж премудрий волхв.
Бувалець древній, а не втратив анітрохи лоску.
Ще як блистить морозами натерта взимку мідь!
Нехай в холодну землю ви́крапне м’яку́шем-воском,
Та знов заграє в м’язах життєпрагна дужа міць.
Спитала би, з яких підземних течій п’єш наснагу,
Та знаю: навіть не кивнеш моїм словам услід.
А може, скажеш, що над нами маєш перевагу,
Бо тут, в діброві, весь твій мускулястий родовід.
Отут твої немолоді сини й дорослі внуки.
Зросли праправнуки чубаті —всі богатирі.
Старого діда слухають премудрої науки—
Їм байдуже, який людьми керує зараз вік.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909466
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.03.2021
автор: Valentyna_S