[i]Давно не чулися,
мені здається, що я не зможу впустити у своє життя нікого і навіть тебе. Навідріз відмовлюсь позичати тобі шурупи, аби ти ними мене причепив до стіни та любувався моєю безнадійністю; не підпущу до вразливого місця на шиї, не дамся зранку обіймам, теплим рукам на персах, нестримним глибоким поглядам; не увійду в одну кімнату з тобою, не ляжу на одне ліжко, не запалю цигарку, не порахую родимки на спині, не...багато чого "не". Не тому що я боюсь, а тому що я втомилась. Я не вперше пишу про втому, але тут вона не від зневіри, не від розчарування, не від безрезультатних любовних інтриг, а просто вичерпано усе, що мала. Ліміт закінчився. Немає бажання на усмішки, на розмови, на прогулянки. Немає сил. Мені зручно бачити тебе ось тут, у листах, легко вигадувати з тобою моменти, які є нудотно милими, підлітково-дівчачими, зацукреними, аж занадто. Добре малювати спільну картину, але я б не змогла то все прожити насправді.
Пусті мрії, пусті думки від надлишку вільного часу. Кожна поїздка трамваєм закінчується мислями: "якби ж поговорити з кимось...". Але я ж не готова приймати когось, брати відповідальність за чужу людину, її кохання. Нема більше азарту, того енергійного сплеску, який підбурював мене на авантюрні знайомства. Навіть якщо ти прийдеш, навряд чи залишишся, бо побачиш мовчазну мене, яка ні слова не промовить, яка не матиме бажання віддаватися, дозволяти проникнути в здоровий глузд.
Зі мною або щось не так, або я просто обділена з народження оцим шансом пізнати любов. Не заслужила на довгу насолоду, лише кидають якісь нещасні шматки, ривки, фрагменти, де я навіть не встигаю звикнути, повірити. Просто повірити.
[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909792
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.04.2021
автор: дівчина з третього поверху