Дія перша: Навіщо так пити, якщо ноги ватні!!!
Електричка була переповненою. Змушений стояти в тамбурі. Довго. Години із дві. Брудні стіни, тиснява, гуркіт, потягова хитавиця і найголовніше - сусідство з туалетом, з усіма прогнозованими наслідками все більше і більше зміцнювало моє бажання звідси тікати.
Але, вільних місць ще не було. Тому тікати можна було лише в середину себе. Думав про щось важливе. Високе. Проте, недовго... Глибоку рефлексію порушував чоловік років сорока та його старший колега. Останній, правда, це робив опосередковано. Після того, як його до тамбуру заніс молодший товариш, той для чогось обматюкав його, а потім тихо сів на східці, обпершись на двері, і не вставав звідси аж до приїзду на свою станцію. Він мужньо боронив своє місце перед людьми, які мимоволі буцали його, намагаючись зайти, або вийти з вагону.
- А ти до Наукової їдеш ?, - спитав у мене молодший.
- Ні, до Лозової.
- До Лозової?!, - чомусь радісно викрикнув той. А потім, трохи промовчав, наче намагаючись пригадати причину своєї радості, і додав: - А в мене друг там був. Сто… Не знаєш? На Авилівці жив!
Мені чомусь зовсім не хотілося розмовляти. Тим більше про друга мого нового знайомого. Але я для поваги усміхнувся і не менш радісно ніж той сказав:
- Ні!
- Ні?, - перепитав він.
- Ні, - підтвердив я, чомусь продовжуючи радісно посміхатися.
Трохи помовчали.
Потім мій новий товариш подивився на свого старого товариша, який чухав спину через товстий просалений піджак, і театрально погрожуючи йому кулаком, голосно крикнув:
- Казав я тобі, навіщо так пити, якщо ноги ватні!!!
Той стомлено глянув на свого колегу і якось зовсім неемоційно відповів:
- Та пішов ти на…
Після такого дійства, молодший глянув на мене і, напевно, для того щоб я остаточно засвоїв потрібну інформацію, додав:
- Кажу я йому, навіщо так пити, якщо ноги ватні!!!
Я хотів щось відповісти. Ну правда, хотів. Але я не знайшов що, окрім тупуватого:
- Та буває…, - і не менш тупуватої радісної посмішки.
Перед черговою зупинкою до тамбуру став збігатися, сходитися, вірніше, зважаючи на тисняву, злазизитися народ. Одна жінка впритул наблизилася до нього. Ні, ну сама винна!
- Ви в Покотилівці виходите?, - спитав він.
- Так!
- Живете там?
- Так!
- О, а в мене там подруга живе. Ма… Не знаєте?, - радісно.
- Ні!
Дивіться на старого. Погрожує кулаком:
- Казав я тобі, навіщо так пити, якщо ноги ватні!!!
Старий:
- Та пішов ти на…
Жінці повезло. Станція Покотилівка. Жінка виходить. Заходить чоловік з кепці. Чоловік в кепці дивиться на старого, який сидить на східцях.
- Казав я тобі, навіщо так пити, якщо ноги ватні!!!,- лунає голос мого новітнього товариша.
Його старий товариш навіть не дивлячись на нього тихо посилає його в те саме місце.
- А ви з Покотилівки?
- Ні!
- З Октябрської?
- Ні!
- З Комаровки?
- Так…
Ну хоч якась інтерпретація тексту!
Але далі все було чітко і прогнозовано:
- Ви з….
- Так?!, - радісно.
- А знаєте…?…
- Ні?, - але все одно, радісно.
- Казав я тобі, навіщо так пити, якщо ноги ватні!!!, - традиційне звернення до друга.
- Казав я тобі, навіщо так пити, якщо ноги ватні!!!, - а це вже повторення для співбесідника…
Мерефа, Міст, Селекційна, Єзерська, Липкуватівка…Те саме…
Кожен новий співбесідник – посміхався. А я вже ні. Правду казали мудрі люди, що театр цікавий лише зі сцени. Дивлячись за лаштунки, можна втратити любов до нього.
Дія друга: Явище.
Іноді, однин, здавалось би незначний епізод, може охарактеризувати ціле явище…
В тамбурі нас залишилося всього троє. Окрім мене, два вище згадуваних товариша. Один продовжував сидіти на східцях, інший – стояв біля туалету, але часто змінював дислокацію: заглядував через вікно до вагону, очікуючи нову «жертву». Було видно, що на мене він вже майже не сподівався. За цей час мені вдалося навчитися успішно протистояти цій навалі, роблячи вигляд повного зосередження на пейзажі за вікном. Пейзажі, який я давно знав на пам’ять. Проте, іноді, він все ж таки намагався знову поновити розмову. Але, нічого окрім завчених фраз про свого товариша, погоду та поламаний електрочайник на думку не спадало. Десятий раз бурхливо реагувати на такі повідомлення я вже не міг. Просто беземоційно кивав.
Хвилин п'ятнадцять їхали в повній тиші. Складалося враження, що мій тамбурний товариш зовсім зневірився: вже довгий час до вагону ніхто не виходив і не заходив. І навіть ознак такої перспективи не було. Придумати ж що сказати мені нове і цікаве не дозволяв алкоголь. Тому він зніяковіло притулився до стінки і мовчки розглядав величезну пляму на підлозі.
І тут несподівано ривком відчиняються двері і з салону до тамбуру входить головна причина мого «опусу». Причина мала вигляд чоловіка років сорока-сорока п’яти, з чорним пакетом «BOSS» та щедро покритою гелем головою. Він зверхньо подивився на кожного з нас, цим самим привертаючи увагу до себе. Потім повільно дістав з грудного карману сорочки тонку коричневу сигарету, а з карману брюк - дешеву підробку запальнички «Zippo», демонстративно підпалив її та повільно затягнувся. Ще більш повільно видихнув. Запах ароматизованого шоколадом тютюну швидко заповнив тамбур.
- Дай сигарету!, - нікотин розбудив старого на східцях.
- Что… Простите, что?, - спитав новоявлений.
- Сигарету, кажу, дай!
- От вам, дам. Не такую, правда, но, дам!
І він витягнув з пакету пачку синьої «Прима оптіма».
- Ось чудак! Навіщо так пити, якщо ноги ватні!!!, - почув я знайому фразу.
- Кажу я йому, навіщо так пити, якщо ноги ватні!!!, - і ще раз.
Щасливий володар «ЛжеZippo» посміхнувся і постукав старого по плечу:
- Нечего, бать! Держись! Все хорошо! Главное ты наш, не чурка какая!
- А ви в Борках встаєте?
- Да. В Борках. Сейчас…
Молодший трохи замислився. По його занепокоєному обличчю було видно, як він відчайдушно намагається пригадати хоч когось в Борках.
- А!!!, - через хвилинну напруженої роботи вигукнув він, - Серьога з Кірюхи!!! Знаєш?!
- Ну это, не совсем, Борки. Деревня… Нет, не знаю…
Потяг поступово почав зупинятися.
- В Борках живеш?
- Да, в Борках. Наш – русский!
Тут прокинувся я. Ще не до кінця розуміючи причину свого пробудження, я з цього часу почав з увагою прислухатися до діалогу. Скоріш за все алогічність відповіді вразила і його співбесідника. Пару секунд він простояв мовчки. Але – не більше:
- … церква біля вас красіва… Спасів Скит…
Потяг почав заходити до населеного пункту. Його рух з кожної секунди ставав все повільніше і повільніше…
- Слава Богу, что есть такая церковь! И посвящена она не американцу там какому-то и не сектанту, а нашому Царю-Батюшке Николаю II, святотерпцу! Императору! Достоин, потому что! А пиндосы-бандеровцы извратили историю! Чудо просто, что храм в честь святого земли русской стоит у нас... Это Небо так устмотрело, за особые заслуги…
- Співбесідник почухав потилицю.
- … якому Ніколаю ІІ? Храм то на честь Олександра ІІІ стоїть…- якось тихо, нерішуче пробурчав він, - і не за заслуги… Аварія там була. А той – врятувався. Ось і поставив собі храм… не за заслуги!
Потяг зупинився зовсім. Відчинилися двері і шанувальник Миколи ІІ та ароматизованих сигарет вишмигнув на перон.
- Чуєш… Храм то Олександру стоїть, а не Ніколаю!, - прийшовши до тями викрикнув «молодший». Побачивши, що його опонент зовсім не реагує на його слова, висунувся з вагону і ще раз гучно прокричав:
- Храм то, Олександру стоїть, а не Ніколаю!
Той не обертаючись лишемахнув рукою і сухо, але так «мудрьоно» і «благородно» сказав:
- Да какая б… разница!
Двері зачинилися. Потяг поступово почав набирати хід. «Молодший» подивився на мене. Я на нього.
- Какая разница!…. Тю… Дурень якийся!.., - задумливо промовив «молодший».
Я погодився… І дружньо посміхнувся… Щиро!
31.08.- 09.09.2016 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910159
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.04.2021
автор: Inmaks