СОНЯХ
Давним-давно, коли дерева і трави на Землі росли до самого Неба і їх було так багато, що між ними навіть за ворітьми можна було заблукати, насіялось собі біля хати насіння чорнооких соняхів. Росла сімейка дружно, тримаючись купки, і навіть час від часу, коли налітав грайливий вітерець, соняхи торкалися своїми лапатими листочками і кивали один одному, ніби вітаючись: «Ото-так, ото-так». Усі вони були досить сором’язливими і не дуже любили роздивлятися навсібіч. Навіть коли їхні голови вкривалися золотавою короною, вони ніяково дивилися собі під ноги. Що вже говорити про осінню пору, коли в них наливалось чорне насіння і суцвіття ставали важкенькими. А ще і пташки любили поласувати тими зернятками, галасливо обсідаючи їх крону. В таку пору з року в рік по подвір’ю сіялися нові зернятка, аж поки одного разу найсміливіше з них не гайнуло з-під пташиного дзьоба за тин, і виросло там – високе-превисоке, аж до самого Неба. Та й цього непосидючому Соняху здалося замало. Він бачив, як щороку восени птахи гуртуються у зграї і кудись відлітають.
- Куди ви збираєтесь? – запитав Сонях у знайомої Пташини.
- В райську країну, що називається Ірій. – чомусь зі смутком в голосі прощебетала та. – Там завжди тепло і сонячно.
- То чого ж ви щовесни повертаєтесь назад?
- Бо там - чужина. В ній можна підгодовуватися, можна виживати. А народжуватися і жити можна тільки на рідній землі.
- А я все одно так хочу побачити цю таємничу країну… Візьми мене з собою. – почав благати Соняшник у Птахи.
- Добре, - відповіла та. – Але шлях довгий і небезпечний, тому не всім таланить повернутися назад.
- Я маю побачити країну райську країну! – наполягав на своєму Сонях. - Я проросту у далекому Ірії і зможу своїми власними чорними оченятами побачити далекі світи! Жодні умовляння родичів не втримали непосидючого Соняха, і восени він разом з Птахою вирушив у далекі мандри.
Минув рік. Коли по весні соняхи виросли настільки, що здатні були усвідомлювати, хто вони, їм зразу ж згадався їх родич-мандрівник і вони почали розпитувати про нього у Пташини.
- Усе добре. – прощебетала та. – Прижився. Але він дужу сумує за усіма вами. Я не могла взяти його з собою, тож він пообіцяв рости, скільки стане сил, аж до самого Сонця, щоб побачити вас.
- Рости до самого Сонця, щоб побачити нас… - зворушено прошепотіли соняхи. – Тоді і ми зможемо його побачити! – вигукнули вони, і дружно усі разом повернули свої голівки до Сонця.
Отак з тих пір усі соняхи не відривають свого погляду від Сонця, щоб побачити, яким стало зернятко з їхнього роду. А декому навіть здається, що та велика жовта квітка на небі, то і є непосидючий Сонях-мандрівник, бо чого б вона їм так лагідно усміхалась.
Фото автора
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910819
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.04.2021
автор: Luka