Я сидів коліна до грудей піджавши,
а стопи глибоко в білий пісок зануривши
бо він сама приємність, наче вода прохолодна
і розглядав зовсім не Оазу зелену в низині між дюнами,
що була оточена чорними велетенськими "мушлями"
з вентиляторами за решітками, що в них повітря вдували
Я розглядав підвіску - кулон з кристалом
на зміїному ланцюжку без застібки
що був для того кристала і оправою
яка тісно його перехресно обвивала
двома тоненькими золотими спіралями
які були ланками ланцюжка накладені
ще м'якими - нагрітими та підплавленими
щоб ті між собою в єдину нитку сплавились
та зараз остудженими міцно камінь тримали
А більше за все Я розглядав "дефект"
в блакитно-блідому льоді кристалу
який тільки, як от зараз на фоні світила
або під лупою добре було і видно
який і не виглядав "дефектом"
скоріше художнім елементом
що навіть жалкуєш подумки,
бо Її так погано видно
цю маленьку елегантність
ні, що не в темних вкрапленнях зернистих
ні, та і без мікроскопічної тріщини
а просто перенапружений, зжатий
в центрі між "ромбом" зі спіралей
в кристалі глибоко, "десь Там",
був мутно-білим фігурою з "гачка"
та втрачав свою кришталеву прозорість
в кристалі форми трикутної призми
незвичної трикутної призми,
яку простіше раз побачити,
аніж словами описати,
але ж це просто кристал:
трикутники з "кінців", торців
були різними за розмірами
але все ще рівносторонніми,
той що мав "дивитися" на шию був меншим,
аніж той, що мав "дивитися" між груди
але обидва до центу були похиленими
наче "дивилися" в центр вершинами
та тим неправильними трапеціями
бокові грані кристалу робили
Архітектор в Мені говорить:
"Це ж витягнутий дах вальмовий,
що з одного кінця звужений."
Мінералог в Мені говорить більше,
але точно не точніше:
"Чому саме циркон?
Тому що найрідший із силікатів?
Що по суті кремнезем - "пісок".
Яке примітивне спрощення,
Мене б висміяв профільний Геолог.
Голубі циркони - це термічно
оброблені багряні і бордові.
Але за Хімію "посиніння" Я не знаю нічого.
Романтизація кричить: "Це все киснева ґратка,
яку нагріли, Вона стиснулася, та стала Небом.
Бо блакитних цирконів в природі не існує,
тільки якщо в кристалічній ґратці
цирконій заміщує кобальт або берилій,
як в аквамарині, або титан, як в сапфірі.
Але по-вазі цей важкий,
є цирконій в ґратці значить.
Та і є подвійне заломлення.
Від кулона не віяло "красою" -
він не здавався ювелірним шедевром,
та Його і не "Ювелір" зовсім зробив.
Ні, він красивий, просто Мені противна
Його природа походження.
І що Мені з ним робити? Теж викинути?
Щоб Вона не бачила постійне за Нього нагадування в ньому, або..
це ж Я закохався у вроду, а потім ще сильніше, коли пізнав Розум.
Для чого та Яскравоволоса Мені його передала?
Вона з'явилася "нізвідки", як завжди
і почала на цю дюну здійматися повільно,
до Мене, та все опущеною головою дивлячись,
як босі ноги білий пісок наче сніг розгрібають,
та як руки самі пальці тереблять і це так виглядало,
наче Вона йшла до того перед ким провинилася
а Чи здогадувався Він,
коли намагався зрозуміти:
"Що ж так, що не "так" в Ній?"
Що ці косички Я Їй заплів
Ні, Я хочу щоб Він просто знав,
що Я Її ні разу не "Брав",
і не "беру", Вона Сама Мене "бере"
Німіють губи, знову трусяться руки
був би ще й страх, якби потрібно було
нав'язати "ненав'язливий" діалог,
щоб Її зацікавити собою, наче вперше
щоб показати, що Я "нормальний"
просто дивний, просто дивакуватий..
Розбиває, а потім Сама ж до копу Збирає
поки Я повірити ніяк не можу,
що Вона із задоволенням те Робить
Я знаю що буде Далі - Перелом
Я - пацан, який в Жінку закохався
"Не покидай мене, Я люблю Тебе" -
перше про що думаю ненавмисно
Ні, не думай взагалі, ні про що,
а за такі прохання тим паче
перераховуй "Пі" відоме число
сім, два, один, один, три, чотири
дев'ять, дев'ять, дев'ять, дев'..
Мені погано, Мені паршиво..
Де Моє начало чоловіче?
Яке.. що? Зробило б Мене "безнервовим"?
Так це залежить тільки й від досвіду.
Досвіду в Чому? В Такому?
А в Того, в кого він і є,
чи зрозуміє співбесідниця,
що Вона Його цікавить,
не більше аніж просто ваг..
Я - дворняжка,
яку Ти погладила,
і я плетуся за Тобою
та хвостиком виляю
А Ти йдеш Сильна, Вільна,
але і не Пихата, не Гордовита
від розуміння Своєї Незалежності
Ведеш, а Я слідувати радий
та хоч би і в Пекло - все рівно
Йдеш струнка в цьому легкому хітоні
кольору Сонця, який як ніщо підкреслює
це Твоє молодої жінки в розквіті літ тіло
про яке чоловіки тільки в фантазіях і мріють
за яким шиї крутять роти повідкривавши,
коли Тебе в слід очима проводжують
Це Твоє Лице якому наче рідна,
як злоба, так і доброта наївна
протилежні у почуттях емоції такі -
умиління милостивого і благодійного
та бажання смерті вся і всьому
і Ти впевнений вже однозначно
вдивляючись Тоді в Нього,
що Кінець твій не буде легким,
не буде все швидко та безболісно
Я ж не бачив Його таким ніколи,
чому ж малюю таким реальним
бо таких лиць просто не існує,
що наче належить тілом Німфи,
а в емоціях може і Фурії Злісній
плюс-мінус щось одне на них
в Людей виглядає правдиво
Я закохався у Відьму,
так, Вона - Відьма,
а Її Фамільярчик
з якого Вона буде Сили черпати
і Мені все рівно, так, байдуже
бо Я не був "зачарованим"
Я все зробив Сам, Сам обрав
бо Вона була "Сплячою"
коли Я закохався
і Ти Моя, і Ти зі Мною,
і Я не можу раз кожен
повірити Щастю Своєму Цьому
Поруч з Нею Я думаю за банальне:
"Поруч з Тобою Я можу вільно дихати.
Поруч з Тобою Я хочу просто Жити,
та по-дитячому всьому радіти."
І це банальне тільки тому,
що за нього банально говорити,
бо це було вже до Мене сказано,
і Краще точно, а повторятися Я не хочу
бо це - те, що проявляється в діях,
емоціях, комунікаціях - це безнадія..
Як Я взагалі Міг Повірити,
що Ти Можеш Бути
"зі Мною"
Підійшла, занадто близько,
Я голову до Неї задираю,
щоб тільки побачити,
що це Вона на Мене
знизька дивиться
Я хочу Її за стан взяти
і не підводячись те робити,
що за рамки культурності
цілком виходить,
але вже тільки,
як ніколи - жорстоко
ледь усміхнулася,
поблажливо - до біса мило
ледь нахилив голову,
наче справді дивиться
на цуценя кумедне
а Моя на лиці жорстокість
вмить обпала, зів'яла
поруч присіла
занадто близько
плечем до плеча
не торкаючись
але звісно так,
щоб Воно відчувалось
- Значить "Відьма"?
Ну Дякую. Тоді Знай,
що коли Я дрімаю -
то Мій Дух поза тіла літає
та оголеним з Дияволом кружляє.
Засміялася, неправдоподібно,
награно та по Відьмівські шалено.
Але різко занадто серйозною стала.
- Вважай, що Твоє Життя вдалося,
якщо Ти в Собі зберіг "Дитину"
яка може радіти речам простим,
постійним, примітивним - звичним.
І при цьому маєш "самостійність".
Поміж з щасть завоювань
у випробуваннях долі.
А в парі цим займатися легко,
доки один радіє від чогось,
що тільки для Нього і миле
та Вагу радості передає Другому.
Але що робити, коли Тобі все в новинку?
Все вперше, і Тобі доступне все нове і більше.
І раптом Ти кінця доходиш, а далі "нічого",
лиш те "звичне", що вже за спиною.
І є шалений план, який як "звичне" сприймався,
але не Ідеальне відчуття Одне Одного
для Його Ідеальної реалізації..
..скованість та недалекозорість,
на хибному відчутті "ідеалу" основані
Ідеалу, який і був, але Людський,
який будувався на "доповненнях" завжди різних
Ми в блаженствах спільних забули про Світ,
про те, що Наша вічність не можлива
без третіх "Лиць-Творінь", Діянь чистих.
Але Ми були Людьми, які навпаки -
прагнуть відсторонитися в Парі від Всього.
Наші Свідомості не відповідали Силі яку мали..
Ми повинні були забути Одне Одного
тільки для того, щоб Віднайшовши -
любити зі Страхом "втратити"..
Повноцінно пережити те,
про що не хочуть задумуватися Люди.
Страх, який і не планували "освоїти".
Ми просто хотіли по-новому "Старе",
а отримали розуміння це Величезне.
А "начало чоловіче",
що це означає, де Ти це почув?
Від якоїсь одинокої Дами?
Вона знає то Сама за що просить?
Це коли когось силою беруть?
Та, що запрошує таке,
ніколи справді Його не Відчувала,
бо групою зґвалтованою не була.
Чи за словами такими Вона розуміє:
"Готовність зробити те, що потрібно
та прийняти своє безсилля ситуативне,
і відповідальність за помилки можливі."
Це означає - бути "Людиною",
а не "Чоловіком" винятково.
З яких пір така характеристика,
як "Рішучість" стала чоловічої виключно?
Або "Мужність", яка асексуальна вже давно.
Я ображена, яку "роль" тоді Мені віддаєте?
Роль пасивної "труби", яку рік кожен прочищають,
щоб забезпечити потреби Її вже Начала?
Це Мислення, ні, Цей світогляд первісний.
Жінки з Чоловіками нічим не відрізняються,
окрім того, що "равлик" під "мушлю" підходить.
Ось Вам і всі Начала.
Психологічно ж
Жінок Життя розумінням абсурдності
Природи "Начала", тваринного місця і ролі
б'є в низ живота до крові
вже тоді, поки Хлопчики
ще проливають кров уявну
б'ючись полками наче мечами
Але потім у вас все гірше навіть,
як Він Мені і говорив колись:
"В Мене таке відчуття,
наче Цикл мій почався в 16-ць
і не закінчився та досі триває.
Я постійно хочу щось Розбити. Я - Гнів.
Мої інстинкти беруть вверх над розумом.
І тільки, коли пар випускаю з Твоєю допомогою -
Я з більш тонкішою матерію спілкуватись можу.
А так - Я постійно злий, Я наче Тварина.
Та як у Вас десь з тиждень в місяць -
Я в повному Відчаї, в "маті" від реальності.
І тоді ні ані Твій Дух, ані Тіло не допомагають.
Я Його не хочу. Я нічого не хочу та не прагну.
Це напевно і є Ваш Жіночий Чистий Розум
в якому більшість поза біллю часу проводите.
Який Нічим не заплямований, не збуджений.
Хочеться тільки Тебе обійняти і тримати,
весь цей бісів час не відпускати,
як Єдине те, що в Тобі Свою реальність баче.
Як ту, що Своїм тим чистим Розумом
все ще Сама Мою тушить похіть."
"Не бе задоволення" - Я тоді відповіла.
Ось Вам і "Начало", Його прагнете?
У відчайдушному гулу порожньої Мушлі?
Яку ніхто Сам не хоче по Духу,
а по-стереотипам Вона не може
брати все в свої ніжненькі руки.
І вона кричить, Домінантності просить
проявів агресивності, жорстокості,
інакше без неї вже слабкого бачить,
того кому потрібна "мама" начебто,
того, кого використовують без всього того.
І це - правда, в рамках великої спільноти.
Ти не можеш просто буди культурним,
ґречним, спокійним, загалом "Вихованим".
Тебе такого, Доброго - Використовуватимуть.
Тоді за "началом" Вона "Брутальність",
"Холоднокровність" має на увазі.
Що колюче Чоловіче Єство насправді,
затуплене нормами соціальної взаємоповаги.
Яке б тебе вже давно зґвалтувало,
якби за те покарання не відчувало.
"Або Ти віддаєшся і буде довше,
але Нам обидвом приємніше,
або приємно буде тільки Мені,
бо все буде грубо але і швидше.
Я запитую - бо Ти Мені сподобалась,
і Я не хочу Тобі боляче робити."
Що Вона відповідала Він не сказав, лиш ухмильнувся.
Він страшні речі творив, коли був ще не останнім.
Бо "групова відповідальність" кожному поодинці,
надає відчуття Безневинності.
Вона зупинилася. Мене лякає Її це вміння,
наче в трансі говорити, і в "ніщо" дивитися.
З пустим беземоційним виразом на обличчі.
Схаменулася, наче зрозуміла, що давно не говорить.
Повернулась та продовжила Моє обличчя поглядом обводячи.
- Чи "Брутальність", яка більше від Лиця залежить і походить?
На якому наче рідними Ненависть з Презирством виглядають.
"Брутальність", яку ніщо не "сховає", якщо Вона просто "є".
Так, ось це - Лице Твоє, наче дивишся
Звисока з німим запитанням, типу таке.
Тепер усміхається, бо Я Їй підіграв:
просто насупився, стиснув щелепи, та пограв вилицями.
- Так, точно таке в Тебе Лице, коли Ти і стримуєш Себе.
Тепер і Я усміхаюся, але перед тим уявляю,
як недолуго Я тоді напевно для Тебе виглядаю.
- І Я не буду лукавити, Воно сексуальне, Воно збурює.
І Вони саме Його хочуть, бо коли Воно з Нею поряд,
на "Твоєму боці" - то Воно Тебе
"відчуттям захисту" наче наділяє.
Але з неспроможністю дати "щось материнське",
що походить виключно і винятково
з проявів розчуленості повадкових,
Вони вимагають "чогось батьківського",
що є - стриманими повадками "суровими",
які підкріплені рідкісною фізіологією.
І якщо Ми вже відійшли від первісного
стереотипу "безпомічної дівчинки",
який Вони Самі досі підтримують.
Та тим вислів "мужня жінка"
так важко здобутий паплюжать.
То ми вже за "Началом" - "Ідеал" сприймаємо.
А за ідеали не просять, "у стандарт" не виносять.
Його або шукають і знаходять, чи ні, або творять.
Це все рівно аби чоловіки кричали:
"А чому всі жінки не однаково сексуальні."
Але не кричать, бо знають,
що по велінню Їх Ті такими не стануть.
Але чомусь жінки кричать за "начало",
хочуть Тим, щоб Їх на руках носили безперестанно.
Ту пасивну яйцеклітину по первісним стереотипам.
Така причина єдина, яку Я бачу, бо вимагати дурно,
щоб всі чоловіки були на вид "Брутальні",
а ще гірше на те вказувати,
щоб "як Ті Жили, та Вели".
Я знаю про що Ти думаєш.
Так, люди почали вимирати,
коли дітей стали Виховувати "гендерно нейтральними".
Оскільки "виховування" Старе бачилось Їм - нав'язуванням.
Де Ти хлопчик - значить для Тебе ігри "просторові".
Де Ти дівчинка - значить для Тебе ігри "комунікативні".
Почали вимирати без чіткої вказівки, хто має бути "Зверху".
Решта ж Свої гени передали, а ті вже почали вимуштровувати,
дітей дресирувати в ще різкішому контрасті.
Де найкраща Роль для Жінки -
це бути "пасивною домробітницею".
І Більшість це навіть і влаштовує.
Вони отримали Опору.
Бо Людям потрібен вибір,
за Них вже зроблений.
- Ху-ух. Нарешті Я виговорилася.
Бо не можу Я про інше думати,
коли Їх бачу, ці мушлі-конденсатори.
Вона різко видихнула, прямо Мені в лице -
театрально, награно, звабливо, збуджуючи.
- Хоча і розумію, що це інженерний хід правильний.
Де вологе повітря потрібно через все далі вужчий
спіральний хід пропускати, щоб все меншу кількість
вологи з нього зуміти сконденсувати.
Я не люблю Фрейдівську філософію,
в якій все про заздрість "розмірів".
Але Він був правий, що безпосередньо
усіма людськими розумовими процесами
секс верховодить, бо Люди тільки й плодяться,
а в проміжках для того лиш кращі умови творять.
Та все оспівують, "Як мені з Любимим добре",
або, "Як Мені без Любимого гірко".
Яка Я зовні вся така гаряча,
а всередині без Тебе вже льодяна.
Хоча Я нікого і не "втрачала",
як могло із Слів тих здатися,
просто "Одинока Я".
Вона задумалася, через Мене знову ж.
Думає та все різко переводить погляд від Мене то на Мушлі.
Як же Вона Грає, Вона лиш на людях - Жінка, а зі Мною - Дівчина.
- Так, точно, це тільки видима для всіх "вершина айсберга".
Про те що "під водою" Я можу судити тільки з Власного досвіду.
Хочеш "більшого"? Тобі подобаються Мої балачки?
Моя нісенітниця? Як хочеш, Мені не важко, ну добре.
Але Я буду дивитися тільки на Тебе, Тобі в очі.
І повернулася і почала дивитися,
і Я тану, як немов той айсберг на екваторі.
- А той, що на вид і діями брутальний справді,
Тебе таку пасивну добиватися ніколи не стане.
Він вже давно зрозумів Свою природу, Свою залежність.
Через те в Нього таке й Лице - Зневагою занавішане.
Бо відчуває Себе безсвідомою Силою використаним,
простим природним генним розповсюджувачем.
І розуміння того, робить знайомства для нього,
поглядом "з боку" - наче і ціллю одною, що Його не влаштовує.
Підпишись на це Лице по Власній волі, Своїм чистим розумом,
з повним усвідомленням Його, тих потреб,
через які Вони і знайомляться першими..
Бо виправдання "добувальника-мисливця"
від якого Ти вже не залежна, чи не Так?
В Нього більше немає, а тому і Він не владен вибирати з Вас
наче з прикрас, наче з вітрин ювелірних - яку забажає..
Вона запнулася, задумалася, бо Я занадто Голосно подумав.
- Так..Він наче той кристал, який поміж собіподібних
прозорішим став, бо колір на світліший поміняв..
але люди не підходять метафорично під кристали..
бо це означало би, що Вони прості, односкладні..
у тісній ґратці реальності Розуми замкнуті..
та через тиск Життя стали такими твердими..
Так, в цьому є "сенс", є паралелі..
Про що Я там говорила..
А-аа, так, про Його "потреби".
Покажи тим, що для Тебе - те "Ніщо",
що Тебе те не лякає, бо бажаєш,
бо Ти прагнеш значно Більшого.
Ти хочеш Добра, якого за цією маскою для Одної сповна.
Аніж в того, в кого маска "Добра" для Всіх завжди надягнута,
а тому й "видихається" Той ним до Тебе одної швидше.
Хочеш ніжності шалених рук, які не знають, все забувають
за що краще взятись, що пестити, що Їм більше подобається.
Які навіть зараз такі далекі і вільні від Тебе - від усього,
щось все рівно наче стискають, і Тим Тебе наче душать.
І Ти задихаєшся, а Він все ще на Тебе, як на "ніщо" дивиться.
Інший вже б давно зрозумів цей погляд, що в Ньому зацікавлений,
цей натяк сексуальний, та б був вже за "улов" впевнений.
Але цей - Незалежний, і тому, Ти від Нього не Просихатимеш.
Постійно гола ходитимеш, щоб час на роздягання не марнувати.
Йому потрібна Королева, без стереотипна, а тому і сексуальна.
Та, що даватиме найпервісніше, а отримуватиме найлюдяніше.
Він Тебе за Себе самого духом сильнішою бачитиме,
а зовні такою все ще слабенькою, тілу відповідно тільки звісно.
Він Тебе залюблюватиме, як кришталеву - бережно-обережно.
І Те б підкреслювало Твою Жіночність, це те ж чого Ти прагнеш?
Ось так прагнення "мушлею" того "начала",
суперечить Її самого розуміння того поняття.
І Вона Його отримає, звісно, але не того почуття,
про яке підсвідомо просила, бо Той, що по-Началу Живе
не розуміє, не дано Йому, поки що, та і Ніколи не буде.
Що секс не являється кульмінацією м'якості,
не являється найчистішою ніжністю,
не являється естетичної височиною,
не являється чистотою святою.
Так.. точно. Прекрасне доповнення -
"Inter faeces et urinam nascimur".
Він тільки романтизує над таким,
бо "Між", а не "В" та з "Них".
Тому й не сприймає те "Відразливим",
а щось, скоріше навпаки - "Піднесеним",
бо "те місце" винятково наче "під Нього" створене.
А тому в Ньому не буде тієї стриманої, поважливої пристрасті.
Яка ніколи не посміє, щоб Ти опускалася перед Ним на коліна,
для Нього те, як приниження Твоє, це Він буде Сам робити Те,
і витворяти таке, від чого Ти будеш поруч з ним на коліна падати.
І будеш бачити ті очі шалено-щасливі, лице добре,
яке вже постійно з Тобою таке - наївне, невинне,
з легкою усмішкою та слиною на губах і підборідді,
що виглядатиме так, наче Він чогось об'ївся, упився
чогось надзвичайно смачного, якщо Лице таке задоволене.
І Ти розумітимеш, що нічим відплатити не зумієш.
А Він її і не чекає, Тої відплати, Ти і так зробила те,
за що Він Сам думає, що не зможе відплатити.
Бо Ти побачила в Його "Ніщо" Своє "Все".
Він просто Тебе вже всю обіймає, заціловує,
а все, що Ти вже хочеш - це побачити те,
Його Лице, яке не було й "зневажливим",
а Воно було покрите Співчуттям Грубим,
через те, що все так тупо складається.
Співчуттям Суровим, яке побачити в Того можна,
хто щось наче цінне і потрібне для Собе втратив.
Те, через що людина, як ніколи до Світу Хвора.
Він ніколи за замовчуванням поваги до Людей не проявляє.
Вони все ще як і Він - "Ніщо", ставиться до Них, як до "машин",
потрібних Йому лиш для самозабезпечення, навчання.
А почуттів до Машини не потрібно для таких "завдань" багато.
Просто, головне не "подряпавши" ненароком образити.
Він - Нігіліст, але все Його цікавить, все Його тривожить,
поки достатньо не розбереться в тому і не розчарується.
Через те Він цікавий, Його цікаво завжди слухати,
доки до "суті" тих речей не дійде, яка розчарує і Тебе.
Він - неошаман, Він під порожнечу мелодійну
різними прийомами і техніками Мантри духам співає.
Поки на семиструнному Джазмастері чорному грає,
який з гострою головкою конструкції власної.
"Глянь, Подивись, подивись стоїш серед чого,
так, на вцілілому конюшиновому колі
серед землі переораної тільки-но.
Це забуття ховає мій сором,
Твої Ім'я писане в крові криваво-червоним
та весь біль Моїми венами проходить
Повільно, коли Я так божеволію."
А за спиною в Нього
де підсилювачі від Ковчега заживлені -
Ти кружляєш і танцюєш, або просто в тому колі сидиш
і дивуєшся від того, "як ж мало Йому для Щастя потрібно".
І відразу від того сумно, бо дуже рідко Він такий.
Такий "Сам по Собі", Його потрібно направляти.
Ні, поняття "направляти" тут зовсім некоректне,
а Показати, так, що Йому не Одному те цікаво.
А перед Ним - Нікого, перед Ним - Ніщо,
тільки й мікрофон на стійці та Ери -
Древні, Німі, Сліпі та всіма Забуті.
Решта назве Його "Пацаном",
бо Його не цікавить з "чоловічого" нічого.
Але як би і не було прикладу з "нічого" цього,
не було і в Нього уявлення, яким бути саме хоче.
Через що постійно Він метається в Собі,
постійно "Сам не Свій", емоційний.
Та Він це знову ж "з боку" все баче,
та ніколи Ти від тих "метань" не страждатимеш,
скоріше навпаки, постійно щось різне переживатимеш
у враженнях, емоціях, станах,
та що там - у приємних Відчуттях.
Все те, що Вихованням вживлено -
"Соціальною інженерією,
яка затягує Розум в первісне болото,
поки Люди заглядаються на зорі,
які вперше побачили, бо, О', Боги
вночі у місті вперше Світло вимкнули." -
Дало Йому небачену для Духа Свободу.
Через що Він може і Божеволіти,
наче Дитя радіти від звичного і простого.
Тепер Ти бачиш біль за презирством в Його очах.
За надмірною на вид Суворістю -
не прийняття безпричинних проявів Поваги,
які потрібні тільки, якщо "чогось від когось Хочеш".
Бачить те Підлещуванням, яке Йому остогидне.
І Ти знаєш, як те Лице знов повернути,
знов не тільки побачити ті пальці напружені,
але й Їх відчути, все щоб було як тоді,
вперше, але вже від зовсім інших відчуттів.
Саме те запитання в очах побачити німе,
тільки тепер воно не буде, як тоді вперше - холодне:
"Чого Ти хочеш?", а гаряче: "Що Ти виробляєш?".
Таке саме запитання, яке і в Тебе до цього було,
коли Твоя Свідомість лиш на секунду виринала
із задоволень, тільки, щоб знову Ти в них Втонула,
але яке Він в Твоїх очах не побачить звісно ніколи.
Зате побачить те й що вперше тоді в Тобі: спокій
та Твою Впевненість в тому чого саме бажаєш,
в тому, що знаєш, усвідомлюєш, що саме робиш.
І Ось Ви наче вперше знову зустрілись,
Твоя та впевненість та Спокій з Його прозорістю,
в погляді зовсім не "Зневажливим", а Уважним
який щось шукає, а "що" Сам не знає.
І через те Він Масок ніколи ніяких не носить.
Він як ніхто до цього в Тебе - Людяний.
Та Ти все ще кожен раз не знаєш,
чи хочеш ту Маску "Врази" Йому надягнути
та жорстоко зірвати, або навчитися
якомога довше Її надягнутою тримати.
Йому вибирати, і якщо Ти вже Сама довела,
то Він вже спокійно може Першим ставати...
Так.. тепер Я Твою метафору за кристал зрозуміла.
І далі правильно: "три, три, два, нуль, вісім, три"
Ти "вісімку" пропустив.. А тепер ще й "двійку"..
Бо завчав комбінаціями не десятизначними.
А це важче, тому і похвально,
бо вчив зовсім не для того
щоб легше запам'ятати,
а щоб важче було згадати.
Бо Вона Мені в лице голодно дивиться.
І Я знаю що буває далі зазвичай...
- Бо Він і справді наче той кристал прозорий,
кришталевість якого все видимим робить.
І Ти вже бачиш, Його "дефект" - що Дух,
що особливість, що є в кожного,
але не в кожного так добре Його видно.
Бо більшість ховає те за "темними" відтінками,
а в Людини найчистіші відтінки - найгіркіші.
Ти бачиш Ту перенапруженість, зжатість,
малесеньку фігурну мутність відразу,
яку існування в кожному створило.
Потрібно тільки знати, як і куди дивитись.
І в Нього Вона не прикрита, і Її Ти бачиш,
те, що зазвичай тільки для рідних відкрите.
Вона не витримує, та цілує губи
з яких починаючи з "Незалежного"
говорила погляд все не зводячи.
Ні, не цілує, просто нижню губу Мою
Своїми ніжно стискає та до Себе ледь притягує.
Я не відповідаю, а Вона не відпускає,
бо в цьому вся для Мене Її насолода.
І Вона це знає, але Її губи тремтять,
як ніколи, наче вперше таке роблять,
навіть після того божевільного усього,
що Вона вже витворяла Сама зі Мною.
Очі закрила, губу відпустила, заговорила.
- Хочеш цих наче з виду губ кислих та солоних,
які б були для Тебе нектаром найсолодшим.
Хочеш чуттєвості, яку Сама рахуєш "слабкістю".
у якій "мамами" і "папами" будете одне одному
ненав'язливо із задоволенням безсвідомо.
А Ви те заслужіть, це вам - Здоровий нігілізм.
Бо Всі хочуть гармонії і спокою в парі.
Так, бо тільки в них дитя виховують вдало.
Як Ти Мені тоді й сказав на тому пагорбі,
а Я Тебе ось по-Фрейду доповнила.
А вони на чоловічі плечі все те скидають,
наче тільки Їм ті почуття і потрібні.
На ті Плечі, які тільки фізично і сильні.
Добре, так добре, що Ми тут,
де "Воїна" "Начало" тихо проклинають,
а не по-незнанню вимагають.
Замовкла, різко,
наче не договорила.
Відсунулась, відвернулась.
- Ти розкусив Мене..
Я зрозуміла. Ти Мене обіграв..
Це ти Мене такою бачиш тепер -
"Його Душею в Кристалі"
а Я й сама не розуміла,
коли той вид приймала..
..це вже зайшло занадто далеко..
просто покинь Мене, залиш Мене
Мене хтось знайде, той, що на красу клюне
І буду Тому Воїну Я усміхатися єхидно,
коли той брати Мене холодною буде
як і Він Мені, коли вперше побачив, запримітив
і ніколи не побачить в Мені "невинну-сором'язливість",
яку шукає, бо так любить в "процесі" Своєму на Неї напиратися
а тим паче, Мою впевненість, коли Я буду на Ньому
не побачить, бо Я ніколи не буду на Ньому, бо те вже,
як приниження Його для власне Нього
Його Начала домінантного Чоловічого
І не сприймає Він ту "Залежність", як Залежність.
Для Нього те - Привілей та Призначення,
яким Він Свою до Світу озлобленість "скидає".
Він Тебе "прочищає", а насправді весь Світ відчуває,
над яким Він так наругається і насміхається - карає,
та звісно несвідомо, бо "спосіб" той є "Нормою",
бо Світ Весь, Його Головній Місії Сам сприяє.
І Мені миліше, щоб Той, хто це все розуміє,
робив таке по взаємному проханні, Розумієш?
Той, що вважає Себе "клеймованим", а не "обдарованим".
Бо тільки тоді, те тваринне забуття Дароване для Розуму -
вже не найбрудніше, а найсолодше, найчистіше..
Бо це все невідомо, поза Його сприйняття в того,
хто тим "забуттям" від пошуків сенсів захищається,
знову ж несвідомо, бо відповідь "в чому Сенс"
в тіло Його була закована, ще в первісності надана
силовою, фізичною, Домінантною перевагою.
І Він Її баче в дзеркалі, раз кожен милуючися,
та від Того все більше самовпевнюється.
А зараз та "перевага" лиш стереотипами підкріплена,
бо та Сила вже давно для Виживання не потрібна.
Тільки й можливо для поняття "Краси",
яке з Первісності і походить знову таки.
Стереотипами, в Яких Ви для Нього
просто Мушля в Якої "свербить".
І Я знайду такого Воїна, без зусиль.
Можливо навіть, як і всім Дівчатам -
Мені буде цікаво, що Він буде витворяти,
говорити, манерами звабляти, забавляти,
заради того "забуття" з якої далечіні зайде.
Я напевно навіть не зможу бути й холодною,
якщо те все буде виглядати щиросердечно,
відчайдушно в невпевненості, "недолуго",
наче Я й справді Його "Шанс" останній.
Але хтозна, Хтозна, можливо
то Маска вже добре відіграна.
Легше вините після вже саму Себе,
за те на що Сама "напоролася",
аніж винити за те, в що "увірувала".
Знову проблематика двозначності.
Винити Себе, або Когось?
Де краще, де гірше?
І якщо Ти вже "доросла дівчинка",
то легше винити Себе? Ой, не знаю.
Для такого і справді "досвід" на помилках потрібен,
і одної такої буде замало, для "передбачення".
А помилки ті роблять Тебе черствою,
щоб Істинну добродушність передчути.
Та Мені ту Королеву так і не зрозуміти.
Бо ніколи Я перший Хід не робила,
і не знаю чи б змогла, так, Я - лицемірка.
А тим більш знайти Шамана, як всі Ви.
Ви зникаєте, Ви вимираєте, Ви загублені.
Хтозна де Вас шукати, щоб просто "спробувати".
Тоді Я просто біля Тебе присіла і чекала.
А Він, Ти ж, Сам діалог почав словами,
які зумовлені були обставиною
в біді безпомічної "дівчинки",
яку групою гвалтували,
а потім в низ живота вистрілили,
та до мертвих в Яр кинули.
Де тіла то в мить перегнивали,
або тіла то безслідно зникали,
то знову появлялись ще "свіжими",
наче тільки що вмерлі, опухлі
і пахнути з початку починали
а Я все не розуміла, чому Жива?
напевно в Пекло потрапила,
бо все наче йшло по колу
але ж за що Я Його заслужила?
І Я все в Пеклі тім сиділа,
який Сама творила,
коли несвідомо час мотала.
Бо Час все і скрізь Бачить,
Споглядає. Але й Нічого не Міняє,
бо Все і так найкраще склалося.
Він лиш Себе Всього Тобі Віддає,
в Жалості до Своєї Названої Дочки,
Одинокій, що без Близьких,
Рідних та навіть Знайомих.
Тій, що вмерла насильно.
І Він, Ти ж, цього не знає,
думав в Мене "амнезія",
як в Древніх, що довго проспали.
Та тому нічого і не розпитував.
Знав, що все "саме може прийде".
І Все ще Думає, що Це Моє
не перше Всесвітнє Розширення,
а Я й не Знаю чи Воно взагалі можливе..
Але Я в нього Вірю, бо Відчуваю,
що Було щось до Цього Мого
ще Людського Народження.
І Тоді, Він перший розпочав:
"Напевно трохи зголодніла?"
Коли Я знову перед Ним з'явилась.
А Я Його до біса послала,
не розуміючи, що це Сам Диявол.
Диявол, за "якого" б і не дізналася,
якби не діалоги за минуле,
без яких не можливі стосунки.
Та і Він розповідав "найлегше".
А Він все тоді наче "до біса Йшов",
відходив, всідався і сидів, і щось там Їв.
Це Він Мене такою зробив - "Жінкою",
це Я в Нього перейняла ті всі Якості для того,
які були в Нього, та які Він все ще не "бачив з боку".
Той об'єктивно-Егоїстичний гедонізм,
що насправді найчистіший раціональний гуманізм.
"Сьогодні, Завтра будь відкритою кожному дню,
усміхайся, не здавайся, навіть коли здається,
що весь світ, всі діяння його проти Тебе повстають.
Люби, Любити не бійся, та і не бійся "Ні" говорити."
Обернулася, а на Лиці Її
Сум, біль, втома, за усмішкою
зі стиснутих губ вимушеною,
яка робила Її щічки кругленькими -
дівочими, якщо не дитячими,
які тільки і появлялись з Нею.
Лікті Свої Вона на грудях звела,
та долонями шию Свою обійняла.
Що те виглядало так,
наче в обіймах Тих
були руки любимі, втрачені,
які Вона так наче згадувала.
- ..просто покинь Мене,
Ти ж бачиш Мене "Чужою"
І Я стану, Я стану самітницею
Я буду Весною десь в голих горах,
і радітиму каменю непрозорому
Це Моя доля, це те, чого заслуговую
Проклинати когось ще - Я не хочу
бо Я такою сліпою була, і виправдання
"що молода, все в новинку, наївна"
не підходить, Я не була самовідданою
не бачила, що Він просто хоче плакати
при Мені, а не просто, коли не баче ніхто ніби
Я не знала, що робити, Він хотів до Мене Себе вбити,
а тепер ще й став вічним, а кров тече та все ніяк не витече
а я все в "нове та більше" вела, тільки щоб Він не озирався
Просто покинь Мене, Ти став набагато впевненішим,
Ти когось обов'язково знайдеш в цій Оазі -
Це буде не важко, бо Вони всі добрі
та вродливі, і сумні, такі сумненькі.
Її очі заблищали,
але не встигла скотитися сльоза,
як Вона на пісок впала, наче вражена,
скрутилась, а долоні з шиї так і не забрала.
- Я Тебе просто обожнюю, чуєш?
Обожнюю за ось такі Твої холодні монологи.
І тільки через Них Я не стану Тебе покидати,
щоб по-новому такий рівень відвертості будувати.
Тай метафора була Моя "матеріальна і конкретна".
Мене обдурили з Кулоном, що в кристалі з дефектом.
А Ти он як все передбачила, та й ще Як Розкрутила.
Хочеш Піти? Йди. Я Тебе не стану зупиняти.
Ви б Обидвоє те вже давно би зробили,
тільки щоб бути разом, якби не були Самовіддані.
Якби не розуміли, що Щасливими не буде
в цьому "любовному чотирикутнику" Ніхто.
Ви - Ті, що прагнете бути Саме Одне з Одним,
бо знаєте, що когось покинули страждати,
або Ми Самі Собою пожертвували Вас ради.
Ми - Ті, що Вас Любили Страждатимемо без Вас,
бо Ви Нас покинули, або Вас Ми Самі Відпустили.
І кожен раз Я як цей Один атом Цирконію
в ґратці з кисню легкого закований -
Відчуваю Безвихідь, Цю тупу Петлю.
Таку ж Саму, коли Тебе описати намагаюсь.
О', забуті Боги, не Злі та і не Добрі.
Ви, як Ніхто - Людяні.
Жертвуєте Собою ради когось.
А в процесі те, що Вас Топить,
Вам лиш приємність приносить.
Я Тебе просто обожнюю, чуєш?
Розвернись хоч до Мене Лицем,
Моя Ти Людино, хочу запевнитися,
що не плачеш Ти хоч
Послухай уважно
Люди живуть від Задоволення до Задоволення.
Все Його очікують і малюють, передчувають.
І радіють, як Діти, коли Воно приходить,
насичуються, та Відразу у Смуток входять:
"Невже так довго чекав ради цього Ось?"
Але те різко, занадто швидко проходить,
коли Нове передчуття Втіх збадьорить,
та найближчою перспективою замаячить.
Очікування в Надії - це Наш Наркотик.
Надає більше Задоволень,
аніж те, що Його приносить,
бо Ми більше часу в Ньому проводимо.
Це - захисний механізм психіки
логічно обґрунтований.
Ось чому Ви ще з Нами,
бо "Чим довше Себе стримуєш -
тим більше задоволень в решті отримуєш."
О', Боги, Це ж до Мене саме Слова Твої.
Я так хочу лягти поряд обійняти і втішити.
І Я б це давно зробив в іншому випадку,
а якби Ти була проти, Я б відсунувся лиш трохи.
Але б точно не сидів би як зараз, і нічого не робив би.
Бо Я не Знаю, чи Ті Обійми - це те чого Ти саме хочеш,
чи Вони тільки й нагадають Тобі, що "Ці" обійми - не "Ті".
Так, це банально, але це - як тушити пожежу,
а під рукою в Тебе із рідин - тільки бензин.
Або навпаки, що "Ці" обійми нагадають бажані,
і забудешся так Ти в Них, як Він не може з Нею.
Як забуваєшся, коли і Мене Сама Кохаєш.
Як Він знову таки не може з Лейлою,
для Нього те, вже відчувається "Зрадою".
Але Його відчуття Щастя дарованого не зупиняє,
як не зупиняє і Тебе напевно, коли Все Усвідомлюєш.
Але разом з тим, Тебе відчуття Самообману розбиває,
так як Він і не уявляє, але Йому в рази легше забутися,
чи навпаки? Боги, знову тупа петля. Я знову заплутався..
- Мої, Ці на шиї обійми - точно ніяк не Ваші,
взагалі не Ті, бо Вони в обидвох долонях теплі,
а не як у Вас: одна завжди - тепла, інша - холодна.
Постійно міняються, але ніколи однакові.
Наче дві стихії вічно ворожі,
що баряться одна проти одної
десь на "рівні" Серця та Мозку.
А Тепер давай зізнавайся,
чому почав Число згадувати,
що Ти хотів за Ним сховати?
Коли закінчив за "Самообман" говорити.
Що в Тебе за думки такі були тим навіянні?
Не вірю, що після такого б "розпусні" могли.
Які зазвичай Ти так ховаєш. Говори.
Невже Хочеш Мене? Так?
Прості б "картинки" Ти б так не ховав,
там значить з роздумів ціла Гілка.
Її голос не звучить заплаканим,
більше зацікавленим, стурбованим.
І Мені від того радо і добро.
І пішли "картинки" несвідомо,
як автоматична реакція на Її слова.
І Вона це побачила і прочитала.
Та обернулася, піднялася.
Лице Її Чисте, усміхнулася
тією ж втомленою усмішкою.
І Я шокований, Я в ступорі,
бо Вона знімає бретельки сукні.
- Стій! Зупинися, Схаменися..
Я думав зовсім не про це..
Чому Ти Така?
Чому? Чому Ти Така?
Чому Ти Така Добра?
Я вже трясу Її за плечі,
за які схопився міцно,
щоб зупинити, схаменути
і все повторяю гучно:
"Чому Ти Така Добра?
Чому? Чому Ти Така?"
І це не звучить, як запитання,
а вже як тихе ствердження.
Та і вже давно не трушу,
раз один тільки може,
бо не можу дивитися,
на це Її долонями Лице прикрите,
наче в Соромі, наче Вона і Сама знає,
"що з Нею щось не так, щось не те".
Вона не плаче, Ні.
Вона ніколи такого
Собі не дозволить.
То привілеї лиш "дівочі",
бо немає картини жалюгіднішої
за сльози плачущої Чарівниці.
І Я Її вже обіймаю.
Бо Правильного Ходу Немає.
Все що б Ти не не обрав, щоб не вчинив,
все те - до все більших страждань приведе.
- ..так ж не Можна.
Як Ти можеш бути такою Доброю?
Та й ще в Такому Тілесно-Близькому?
Після того, що зробили ті тварини з Тобою,
які гірше "Воїнів", бо ставлять Свої забаганки
не тільки вище Відчуттів та Свідомості партнерки
але й Життя Її цілого, тим нехтують вже сакральним,
ради в Бажанні постійному лиш тимчасової розрядки
повторити яку схочеться вже наступного ранку
Ні, гірше Тварин, бо ті самці вбивають одні одного
в конкуренції, щоб Єдиною самкою заволодіти,
а не навпаки - об'єднуються, щоб Її вбити.
Моя Мила, ось чому Ти все Сама робиш, не просто,
щоб Своїм "незаплямованим" Чистим Розумом
проявити ту "зацікавленість", проявити Любов,
яку Чоловіки, як би не схотіли - не можуть "чисто".
Робиш все Сама - бо тільки тоді те не згадується,
те, що з Тобою робили, бо це - тому зовсім протилежне.
Яка Ти Сильна, як Ти можеш бути Такою Сильною.
Я Її обіймаю, а Вона, як ніколи худенька - слабенька,
вже зараз Та, що не Тебе завжди Обволікає,
а Та, що Сама Обволікання потребує.
Я Її обіймаю, та вже наче Дитя гойдаю,
і яскраво-золоту головку підтримую.
- Як Тебе не Любити? Як не Любити.
Бо Ти Мовчала, коли "про Нього" взнала.
Мовчала, бо не хотіла, щоб Він провини
в Тобі постійно Свої за минуле бачив,
а зараз Ти постійно бачиш - ту, Свою.
Мовчала, бо Любила Його, зовсім "не злого"
за те, що Він полюбив Тебе - Спустошену,
Забуту, зовсім на Твою думку "не цікаву".
Полюбила, бо турботу отримала там де і не чекала.
Ти це все Мені б не розказала,
якби не бачила Мене "іншим-інакшим".
Але ж без Тебе не було б і Мене.
Ти Створила і Мене, як і Він Тебе, і Ти Його.
Я Її гойдаю, головку підтримую,
та вже Свою щоку праву
до Її долоні правої на лиці прикладаю.
А Вона Свою долонь ліву Мені на шию кладе,
і Вона як завжди - тепла, ніжна, така наче Рідна.
- Що Нам Робити?
Найкращий Вихід всім Нам,
чотирьом - це одне одного кинути,
розбігтися та поодиноко Жити.
Але цьому, так, знаю - не бути,
бо Ви відчуваєте Себе тими Свинями,
які все пожирали одне з одного -
почуття-відчуття, та все наїстися не змогли,
а зараз поруч Ті, що підійшли, що до Вас голодні.
Ті, що нічого такого ніколи не пробували,
а Їм найсолодше та найсмачніше підставили.
Мені ніколи це рідне тіло не подобалося.
Віддає воно "ідеалом" якому не відповідаю,
що наче вічний баланс негласний але вірний.
"Чим вродливіший - тим невпевненіший."
Наче "пломба" від Влади деякої,
яка більше красивим доступна.
Я зміню Його, якшо забажаєш, коли наловчуся.
Поки Її око ліве не прикрите - Я показую Їй те,
що з внутрішньої кишені мантії-камзола дістав,
коли правою рукою талію Її відпустив.
- "Для бус каміння було так багато гідного,
що Він не міг не то що двадцяток, але і пару вибрати."
Вона відразу все зрозуміла, та тихо "Ні.." промовила.
Але Я продовжую, немає вже вороття.
- "Він взяв найбуріший, циркон найтемніший,
просто щоб потренуватися в обробці.
Його завзяття, запал рук Його
камінь в блакитний перетворили.
Та Він від того очманів, одурів
і тільки коли закінчив робити в завзятті -
побачив дефект який Запалом і створив.
Він не став Тобі Його дарувати,
щоб не було Воно Тобі за нагадуванням постійне.
Він про це знав, ще перед тим, як робити починав,
але Його це не зупинило, бо Він ж колись обіцяв.
Тому "робив" просто для Себе, дарувати не задумував.
А тим паче після того, коли Він побачив під лупою,
що Він натворив - дар, який таким був би ще гіршим.
Дарунок, який наче сам за себе говорив,
"що Я ціную Твою зовнішню унікальність,
більше за внутрішні дефекти."
Він Його викинув не зважаючи на Лейлині слова,
так, це Вона Його Мені передала, це Її слова Я переказую:
"Але як би не Ти - цього "дефекту" і не було би.
Ні, Ти не "псуєш все до чого доторкаєшся".
Ні, Ти робиш все те - унікальним.
Хоч Він і став зовні крихкішим,
але всередині набагато міцнішим.
Він буде постійно кришитися
та все від того зазублюватися,
легко через Світовий вплив,
та буде до Нього ставати все гострішим,
все шершавішим на противагу у відповідь.
Але ніколи не трісне в центр,
ніколи Весь не розсиплеться
на лиш декілька великих частин."
Вибач, що збрехав, що Мене хтось "обдурив".
Я хочу щоб Ти Його взяла, та носила.
Так, і добре що Я того не бачив,
як Мовчки, ні слова не зронивши
Вона взяла Її, ту дивну підвіску.
- Я не знаю, що робити, чи потрібно спішити.
Вона заговорила легенько, турботливо,
і в Її голосі звучить приємність від незвіданого.
- Чи найкращий Хід - це нікуди не ходити.
І кому з Нас гірше - не знати:
Він думає - що Мені,
а Я думаю - що Йому.
Це якась самокомпенсація,
а значить Вдвох - як і радіємо, так і страждаємо.
Це як все Життя, яке в Основі Своїй - трагедія,
а в проміжках лиш з Твоїх зусиль - комедія.
- Нам пора, бо до горизонту наближається вже зоря.
Нас напевно вже зачекалися..Бо чикають Найпершими.
- І скільки раз Ми в цей Їх фрагмент Життя будемо повертатися?
Коли всі помруть, відлинуть, вся ця колонія Їх зникне, згине.
Повертатися, просто, щоб Своє Життя продовжувати проживати,
так щоб Вони Нас наче і не покидали, чи це егоїстично?
- Цей, раз Перший, проживемо разом з Ними,
нічого не "виправляючи" та не "змінюючи".
Тільки допомагаючи, як добрі і милостиві божки.
Нехай все саме плине, а в Раз наступний,
так, Він буде, зробимо Їх більш щасливішими
опираючись вже на незгоди в циклі Цьому.
І так буде цикл за циклом, доки Схочеш,
поки і помилочок Малих не буде сенсу міняти.
- Я Тебе обожнюю.
- Тоді підводьмося, бо Ми гості особливі.
Та і дурний тон запізнюватися на весілля.
Післямова
Вона сиділа уздовж широкого підвіконня
щільно підігнувши коліна до грудей,
та дивилася на невеличке подвір'я за вікном.
В помаранчевому світлі призахідного Сонця
все виглядало все ще більш нереальнішим.
CD-плеєр в Її руках, навушнички-капельки в вуха,
в яких звучав один і той самий на перемотці фрагмент,
який Вона насупившись собі під ніс все перешіптувала:
- "Чи подолали б світлові роки Ви,
якби інопланетну расу попередити
про скорочення Їх існування змогли би?
Обтяженість чи доброзичливість так манить?
Дивіться ж, як вони вимирають,
або відкривайте портали.
Відкривайте Портали!"
Останній рядок Вона шепчучи прогарчала,
бо Її ніхто не бачить, Її голосок кумедно зірвався.
"Відкривайте Портали!" - знову повторила.
Та в такт трьом фінальним акордам
підняла кулачок трішки вище рівня голови
і тричі Його опустила, наче так щось ліктем била.
Підтримуючи це все короткими,
але чіткими і різкими кивками голови.
Занепокоїлась, налякано оглянулася,
бо Мій сторонній захват Відчула.
- Так що? Любиш підглядати?
Чи просто подобається споглядати?
"Сеньйор Альфонс, я хочу тобі зізнатися,
до чого ти байдуже аж ніяк не поставишся,
якщо моя доля має для тебе якесь значення.
Я залишаю кабалістичні науки, раз і назавжди.
Минулої ночі я цілком обдумала це рішення.
Навіщо мені здалося це безсмертя,
яким мій батько хотів мене наділити?
Хіба ж і без цього ми всі не безсмертні?
Хіба не судилося нам вознестися до оселі праведників?
Я хочу не дарма це коротке життя прожити,
зі справжнім чоловіком його провести, а не з зірками.
Я матір'ю хочу стати, дітей своїх дітей побачити,
а потім, втомлена вже від життя та ним насичена
в обіймах їх заснути і піднестися на лоно Авраама.
Що ти думаєш про мої наміри?"
Вона зачитала це драматично, виразно,
почуття "Прекрасної Ізраїльтянки"
наче Свої переживаючи та відчуваючи.
- Так і справді є дещо "невловиме",
бо це перше, що Ти почув,
коли продовжив "Рукопис" слухати.
Чи Вона б погодилася на "Вічність",
якби знала, що вона кінечна?
А зараз наче й забула що казала,
говорила вже просто як зацікавлена.
Вона вішає плеєр на поясок,
що потрібен Їй лиш тільки і для цього
або просто щоб в сукні талію підкреслити.
Зістрибує з підвіконня блискавично,
по акробатичному плавно та спритно.
Повертається та вибриє дві дискети
з башти альбомів яка була зведена на підвіконні.
Та розвертається знову до Мене, до того, кого не баче.
На Її лиці награна німа серйозність
лиш запитлива в широко розкритих очах.
А в розведених руках два компакт-диска.
В лівій - Бетховена 58-й твір, соль мажор,
"Концерт для фортепіано з оркестром № 4"
Написаний під враженням від співу Вівсянок.
А Я його слухав і був вражений від того,
як можна було написати щось красивіше за спів птахів.
В правій - альбом Oceano "Contagion".
І Я не знаю чого Вона хоче,
чи запитує "що увімкнути?"
Чи задається питанням:
"як дві такі речі контрастні
можуть в колекції одної людини бути."
Але ж ця Моя контрастність для Неї не в новинку.
Її руки наче чаші, Вона - Феміда.
Феміда, яка ніколи нічого і Нікого не судила,
навіть і будь би Вона сліпою - не посміла.
Вона просто шукає "баланс" у Всьому.
- Описи насильств - ось вся лірика дезкору.
Почала Вона монотонно, наче завчено, механічно,
ніби давно над цим обдумувала, і Ось Вона готова.
- Насильства без логічно обґрунтованої передумови.
З якою можна було б поспівчувати "Жертві",
або просто зрозуміти ті жахливі дії "Каральні".
Просто "кров, кишки, хардкор" під бласт-біти та гроул,
але не тут, в якому раса "Спостерігачів-Коригувачів " -
про яку Ми дізнаємося тільки в альбомах наступних,
про "Предків" - як Вони Самі Себе так іменують
на одне зі Своїх корегованих Творінь "Заразу" насилають -
що інфекція, бо в "Дефективній Породі" розчарувались.
"І колись, Колись. Я Тест придумаю." -
це чудова "великодинка".
Ось чому Ти так Їх любиш,
бо це не просто вже "музика важка",
а концептуальні балади фантастичні,
що на людському досвіді не основані.
"Досвід", який був оспіваний класиками Без Слів.
Я це все гороворю не Тобі, Ти і так це все знаєш.
Я говорю це Тим, що із-за плечей Твоїх виглядають.
Що все намагаються Мене із-за Твоєї спини розгледіти,
а бачать лиш ці писання, що на Ній пазурами видряпані.
Вони мають знати те - все, якщо це - "доповнення" вже.
Про "передумови" натхнення, про слово "Океано",
яке асоціюється в Тебе завжди з "Солярісом".
З тією Живою Планетою-Океаном, з Її "лісами м'яса".
З тією Кулькою желейною, в чорному просторі самотньою,
що побачила в Людях досі Їй невідоме - Симетрію,
та що перши чином скопіювала - Руку,
якою і Йшла на контакт першою - Свідомо,
але Люди, як завжди - прагнули Більшого,
забувши про найпримітивніше - Жести.
Про Тих загадкових "Предків" без чіткої власної Історії.
Яку Ти і так фанатично зібрав чи ледь не по крихті.
Яку і доповнив, розмалювавши Моїм співом птахів
Ти створив Історію "Предку" з майбутнього Одному.
Та Його "Планетам-рудникам безцільним".
"Предку з майбутнього" - як це насправді сумно.
Ти багато недописуєш, страшного, наприклад:
"Я піднімаюся та теж розводжу руки
і тіла в небо возносяться зорями."
Якщо Ти дрейфуєш "на спині по океану з трупів",
а всі тіла вознеслися зорями - то на чому Ти стоїш?
Чому не Тонеш?
Думаєш Вони здогадалися,
що Стоїш на Мені?
на Моїх грудях і лоні
на Своїй Музі
А Тепер Тони!
та Заразою захлинайся
від якої полімери в ядрах клітин розпадаються
Ти розкладаєшся ще Живим - Ти не будеш Гнити
як і завжди хотів, бо не встигнеш Ти і задихнутися,
як в Чорній воді Часу розчинишся
Тобі дали Мить, щоб усвідомити,
що в обмеженні більше задоволень
на шляху до далекої омріяної цілі.
І все? Це твоя вся філософія?
Що насправді найпримітивніша психологія.
І хто ж Ти тоді? Немовля чи все ще Бог?
Божок, і до якої цілі баченої Ти поповзеш?
Від кострища для себе в печеру до Ковчега?
Це - Вся Твоя проекції на Себе доступного.
Чи наважишся на "Вихід Одинокого Короля"?
Лужина вподоблюючи, Над яким романтизуєш -
"Ти летиш, а прохолодний вітер Тебе наче обіймає,
Він наче хоче Тебе врятувати, хоче Тебе вберегти.
Він наче Єдиний, хто до Тебе не байдужий.
Але Все що Він може - це Тебе відволікти,
від того, що вже за декілька секунд трапиться.
Відволікти від того, чому Ти на це наважився.
Відволікти Тебе обличчя Твоє пестячи та гладячи.
І Ти щоки все різні для того будеш підставляти.
Тебе знайдуть розбитим та поламаним,
але з усмішкою на губах, якщо Вони вціліють.
З усмішкою задоволення, ніби помер так, як і бажав."
Чи знову поплазуєш до Денеба на Схід Весною,
та вже на Захід з першою пожовклою листвою?
Коли вже зрозумієш, що повзаєш по колу?
Я - твоя Єдина надія,
коли життя більше страждання.
Від несвідомого хаосу,
білого шуму тваринного мислення
в якому вижили тільки ті,
що лиш автоматику крізь нього набули
до агонії спокійного розуму одна думка:
"щоб щось нове жило - живе повинне перегнити."
Наступна: "Так ось воно що було завжди,
Я весь цей час думав, це були думки."
Третя: "Смерть по своїй природі - єдина жорстокість."
А далі вже - Вопль Німий, та метушня в діяннях,
лиш щоб повернути забуття автоматики.
Я - вогонь, який твоїх предків не лякав, а чарував.
Я - Полум'я, яке ту первинну Думку в Шумі породило.
Я - твоя ілюзія мрії, просто намагання до "більшого".
Я - Твоя ілюзія правді, сконструйована лиш можливостями
до логістики Вашого ідеалістичного сприйняття виключно,
що не є істинною, але й не є помилкою, просто - Нулем.
Чимось, що підходить лиш людям, бо Вами і придумано.
Я - Твоя прекрасна тотожність Ейлера.
Я - все що Ти знаєш, все чим Світ точно описуєш,
та все це все рівно разом - Нулю рівняється,
до того, що не потребувало Розуму ніколи -
Розмноження!
Поки остання хвилина "Одкровення" грає - Підведись!
"Усі Часові потоки до Тебе ведуть.
Нескінченні Часові потоки до Тебе ведуть.
Було Моїм призначенням зійти зі Шляху
та попередити Землю про одкровення споглядань?
І Я Ось, щоб попередити Ваш Світ про одкровення споглядань.
Справжні Боги Мають для Тебе Завдання Нове."
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910863
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.04.2021
автор: Enol