Босоніж танець. В самоті. На склі.
Між тим,що є,і тим,що має бути.
Всі зовні одкровення - замалі.
Чому ж так одкровень чекають люди?
І кожен крок не до зірок,а в прірву.
І кожен зойк - то чийсь окремий суд.
Здавалося, цей біль із себе - вирву!
А сталося - самотність між облуд.
Прости мене,мій невичерпний Боле!
За те,що я без Тебе - вже ніхто.
Давно відомо,що життя - це поле.
Я ж в морі днів,як мушля, ліг на дно...
Хтось -"сіє",хтось - "збирає",я - ховаюсь
У вирі хвиль нестримного буття.
Опівночі щоночі - каюсь,каюсь...
І кличу те,що вже - без вороття
Танцюючи на склі.Вже - без упину
Гарцюю,зустрічаючи зорю.
Та в цьому герці,все ж, до Тебе лину,
І,як свіча,в Твоїх руках горю
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911128
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.04.2021
автор: Вадим Димофф