На небі мешкала Душа. Вона була дуже Прадавньою, тож і відомо їй було вже багато чого.... Існування цієї Душі було легким та невагомим - мешкала вона серед таких же, як і вона сама, у бездонній блакиті Небес. Іноді вони розважалися пустощами, пурхаючи зграйками янголят-купідонів. Та все ж... найбільше подобалося Душі, ніжачись у купелі хмарин, споглядати життя людей у Земному Світі.... Воно було неймовірно мінливим та вабило своєю надзвичайністю. Адже, у вирі того життя пломеніла Любов та сяяло Щастя, кипіли Пристрасті, плакало Горе та сміялася Радість. А Душі, які були втіленими у Земне Життя, мали змогу відчувати перепроживаючи Почуття день за днем, вони мали змогу Творити і насолоджуватися своїми творіннями. Вони мали все для того аби пізнати чарівні миті свого Життя. І та Душа також мріяла про таке.... А ще, знайома вже нам, Душа - любила літати, дуже любила літати. І єине, чого б бракувало їй у Земному житті - це лише те, що люди не літають....
Тоді, постала Душа перед Богом. І запиталася вона у Господа:"Премилий Боже! Чому люди не літають?"
Відповідь Бога була такою - " Коли приходить Час для втілювання Душ у Світ Земний - вони складають свої крила, аби не пошкодити та вберегти їх. Бо крила - то Можливості, мати їх дуже важливо для всих.
У просторі життя земного на кожну Душу чекають два Янголи, що мешкають там. Ім'я одного з них Мама, а ім'я іншого - Тато. Тож, на перших порах саме вони замінюють Душам крила. Янгол Мама сповиває юну Душу крилом Ніжності та Лагідності, а Янгол Тато - простягає крило Турботи та підтримує Впевненістю.
Юна Душа починає пізнавати Земний Світ і на її шляху зустрічається багато чого. Це і Любов та Повага, а також - Заздрість та Прикрість, і Безтурботність, і Печаль, і Впевненість, і Розчарування, і Перемоги, і Поразки, і Натхнення, і Розпач, Переконання, Сумніви.... Всього вистачає на шляху Душі...
Найбільше на цьому шляху - Страхів, бо саме через Страх помирає Надія та Віра... А кожного разу, зазнаючи якихось Невдач, Душа - лише все тісніше притискає свої крила до спини, немов намагається захиститися від Непередбачуваної Небезпеки і так і продовжує берегти свої крила від ушкодження.
Проходить час і складені крила все більше костеніють, важчають - забуваються Мрії, виснажуються Ресурси, тануть Бажання, а Можливості втрачаються....
Час спливає і згодом вже зовсім мало хто і пам'ятає про те, що варто розправити свої Крила-Можливості, піддатися на хвилю Вітру Перемін і завдяки цьому сягнути аж Сьомого Неба. Туди, де живуть ті самі Мрії, Фантазії, Бажання, Прагнення, туди де здійснюється найзаповітніше.
Але, замість того, щоб зробити це, люди продовжують нести весь тягар Втраченого на своїй спині та ще й називають це - своїм Хрестом, тож, так і ідуть земним шляхом - згорблені та пригнічені під вантажем власних Ілюзій...
Люди давним-давно забули, що саме вони і є - Душі... Забули, що Душі - мають крила.... Забули, що - вміють літати...
Тож, лише у своїй власній ЗнеВірі вони більше і ненаважуються ЛІТАТИ....
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911317
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.04.2021
автор: Aliska