Напханий людьми, авто, спорудами,
Ти – неначе банка для закруток,
Очі, кріпко заслані полудою,
упритул не бачать бід і скрути.
Я раніше думав: ти не гумовий.
Вірив: стольна чаша – не бездонна.
Нині ж важко жити тут без гумору:
пухнеш, мов на дріжджах – згубна здоба.
Ти ліси жереш, зубами клацаєш.
Трасами пускаєш метастази.
Давляться околиці палацами.
Пухнуть від бетонної прокази.
Зникла десь у товщі сміттєзвалища
передмість незайманість розлога,
та, що заповідниками звалася.
Вмерла (ти ж – вродився) по пологах.
Справжнє – за лаштунками околиці.
В місті – штучне, хибне, швидкоплинне.
Все живе поглинуть мегаполіси,
мов гігантські ракові пухлини.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911543
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.04.2021
автор: Олександр Обрій