Ти тонко шепочеш «не розумію цих дивних віршів»,
що топлять у звуках язик і зринають лататтям,
сховавши між сенсів коріння глибиннохвостате.
Ти — сяйво, укотре дивуюсь, чому в цій кімнаті
завжди стільки світла, коли я з тобою — не з іншими.
Вкриватися разом пледом, образи збивати з пір’ям,
аби лиш злетіти в сни, в яких ми з тобою — сила,
в яких ми — легкий метал: рука у руці застигла.
На нас ще полює щастя (мчиться, як лапки бігля).
Ти — легіт, а потім — смерч, та я не ховаюсь, повір, я
дивуюсь брехні прогнозів, сміюся і плачу щиро.
У мене є жмені слів, які я собі зростила,
бери їх, я поділюся. Якщо набивати стигму
то тільки в тату-салоні. Якщо розмовляти стиха,
то тільки в гучних обіймах, що крутять і крутять виром.
Ти тонко шепочеш: «Я відчуваю ці дивні вірші.
І тільки в обіймах я справжній. З тобою — не з іншими».
© Олена Галунець
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911840
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.04.2021
автор: Олена Галунець