На землю опускався вечір…. До обрію котилось сонце, поміж хмар проникали промені, прилягали до землі. Деінде промінь смужкою приліг і тут, як тут веселі горобці. Вони жадали тепла і сонця, хотіли ніжності і любові, як кожен із нас на цій святій землі.
Якби ще спокою в душі…Та де той спокій? Коли в душі й не залишилось сліз. Весняний поривчастий вітер, немов підштовхував її , а то на якусь мить затихав, здавалося ніжно обіймав за плечі. Люба спішила на автобусну зупинку. Щоб , як завжди, завчасно прийти на роботу. Пішком не піде, бо до лікарні не менше, як кілометра три. Вона в лікарні працює з дев`ятнадцяти років, можна сказати все життя. Династія, вкотре немов шурхіт у голові, перед очима сім`я… І все заради того, щоби досягти мети, себе віддати улюбленій професії і знову допомагати людям.
За плечима прожите життя….Вона славна молода дівчина , заради мрії покинула рідне село. Навчалася в медучилищі - на сестринську справу. Дівчата частенько заздрили її витонченій красі обличчя. Карі очі, як магніт привертали увагу. Її грація, витончена постать дивувала оточуючих. Завжди уважна, хоч і інколи суворий погляд, але в душі доброзичлива. Завжди прийде на допомогу, якщо хтось у цьому має потребу. І хоч було тих кавалерів, на двох руках пальців не достатньо, але вона зустріла своє кохання з сільським хлопцем. Василь працював водієм швидкої допомоги. Їх кохання, як весняні квіти, цвіло й тішило батьків. Але в містечку є робота, тож і вирішили тут придбати житло. Важкі часи, грошей замало, але збудували будинок, хоч і не вцентрі містечка, але тішилися, адже своє. Люба працювала в хірургічному відділенні, спочатку медсестрою, згодом операційною медсестрою.
Чи хтось та й колись рахував ті години, вистояні поруч з лікарем, біля операційного стола?!. Чи день, чи ніч, чи відпочила, чи ні, але завжди віддана своїй улюбленій справі. Її ціль - допомогти пацієнту зберегти та покращити здоров`я. Та іще й про батьків подбати, в силі життя важке,без допомоги старим ніяк не обійтись.
А час летів… У будинку галасно, дві кароокі донечки, гралися з татом. Колір очей і уста дівчатка успадкували від мами, а характер, більш спокійніший, то до батька. Їм обом притаманна сором`язливість скромність. І часом замкнутість - це більше, вже помічалося в школі. Хоч і різниця між дівчатками майже чотири роки та завжди гралися разом. Часом і якісь дрібні суперечки, але ж таким і є життя.
Дівчатка підростали… Змінювались пори року… Вже Віка закінчує школу. Хтось з однокласників пропонує розважитися, сходити на дискотеку, але її туди зовсім не тягне. Більше часу проводить вдома, хоч інколи і надокучала Оля, але вона її любила. Віка для Олі взірець, часто спостерігала, як сестра робить уроки, інколи до неї зверталася за допомогою та порадою.
Сім`я медиків – так на них казали люди. Хоча Василь і водій, але часто біля лікаря права рука,допоможе хворого занести в машину, якнайшвидше привезти до лікарні . Адже життя людини - найвища цінність. І Віка, дивлячись на батьків, теж закінчила медичне училище. Після закінчення училища, поряд з батьком, працювала медсестрою швидкої допомоги.
Одного разу, батько пішов у відпустку, за кермом сидів Денис. Він вже декілька раз бачив Віку, вона йому давно подобалася. І ось, доля звела їх, дала шанс, вони знайшли своє кохання.
«Трудова династія»- часто повторював Василь. Тішився, що старша донька невдовзі стане на весільний рушник. Денис закохався, відчував підтримку від цієї сім`ї, тягнувся до неї. Йому було лише двадцять років, коли мама пішла в інший світ, він жив з дідусем.
Згодом відгуляли весілля. Як все добре,тішилися батьки. Віка пішла жити до Дениса. А Оля, напевно теж за покликом серця, вже навчалася в медичному училищі.
На жаль, в житті чорна і біла смуга йде паралельно і і ншим разом ми потрапляємо на одну з них. Бажання весь час йти білою смугою, але це не завжди вдається зробити. Зимовий день швидко збігає. За кермом швидкої допомоги сидів Василь. За викликом, машина під`їхала до залізничного вокзалу. Він разом з лікарем поспішав забрати хворого з електрички. Підіймаючись по сходах підслизнувся. Біда вірвалася в їх дім. Яка несправедливість є на світі, тож поспішав допомогти.
В чорних хустинках дружина, діти… Не спромоглася доля його зберегти, захистити. Журба і відчай, їй же тільки минуло сорок шість років, а вже вдова. Аж затісно від сірих хмар, які її взяли в полон. Смуток переростав у душевний біль, що ятрив серце .
Сонце сходило і заходило… Минали дні, життя продовжилося. Люба, як завжди поспішала в операційну, душевний поклик - рятувати людей. І в той же час, в якомусь розумінні спасати себе, роботу сприйняти, як ліки, забутися, відволіктися від негативних думок.
Пройшло декілька років… .Оля після закінчення медучилища, теж працювала медсестрою швидкої допомоги. Зустріла русявого хлопця, Олександра, через рік вони побралися і вже рік живуть з Любою. Вона ж, як одинока голубка, була опорою обом донькам. Пригортала їх до себе, дарувала любов, допомагала в повсякденному житті, давала мудрі поради.
Згодом, дві доньки майже одночасно подарували їй онуків. Нарешті в сім` ю прийшла радість. Щирі посмішки та сльози щастя і надії на краще життя. Денис продав свій старий будинок і з Вікою придбали набагато новіший. Забрали й дідуся з собою, старий тішився, був задоволений онуком.
Минало літо… Тікали теплі дні ,ставали коротшими. Ранкова прохолода віщала про осінь. І ось вже два онуки йдуть до школи… Перший дзвоник, сльози радості і надії. Люба дивилася на онуків, як добре, що все йде так, як має бути. Ой, які ж вони гарненькі! Шкода, що Василь всього цього не бачить. Але хто знає, а можливо й бачить, перепліталися думки.
Закінчувався дві тисячі дев`ятнадцятий рік…. Весь світ заполонила страшна звістка. Ковід - 19 - пандемія короно вірусної хвороби поширилася і по Україні. В зимові місяці дві тисячі двадцятого року, перші випадки хвороби шокували не тільки медиків, але і все населення. Але ні Віка, ні Оля не злякалися пандемії, продовжували працювати. Страх і жах, переслідував на кожному кроці.
Вже за вікном втішали первоцвіти, нагадували про весну. Але корона вірус поширювався.немов той вітер. Ніс прохолоду і все більше людей хворіли на запалення легенів. Не оминула пандемія і їх сім*ю. Першою захворіла Віка,майже місяць на лікарняному, лікувалася антибіотиками і дякувати Богу,згодом вийшла на роботу. Хвороба не зламала її,вона знову працювала медсестрою швидкої допомоги. А влітку,перехаоріли Оля і Люба. Оля,більш - менш, в легшій формі. А Люба лежала в лікарні, потрібен був кисень. Страшні думки про смерть підстерігали кожної миті. Та доля дала шанс, у боротьбі за життя, проминуло літо. І вся сім`я готувалася до школи,онуки йшли в другий клас. В надії, що все буде добре Люба вийшла на роботу. Життєві клопоти, біля своєї хати завжди є робота, ще й огород… Уже зібрали весь урожай. Непокидали думки за короновірус, адже в інших країнах почалася друга хвиля пандемії.
Напередодні Нового року в хаті весело. Онуки, як горобчики скакали один перед одним, подавали Любі іграшки, з нею наряджали ялинку. А молодь рехтувала святкову вечерю. Як добре, коли дружно, любувалася Люба і дякувала Богу, що все добре.
Зима примхлива, лише після Різдва більш- менш засніжило, згодом і підступив мороз. На Водохреще так дощило, здавалося наче земля попала в полон осені. А вдома тільки й розмов про Ковід 19, про кількість померлих. Але всі працювали, допомагали хворим.
Хоч і зима набрала обертів, достатньо насипало снігу і мороз лютував, але всі сподівання,що пандемія відступить розвіялися вітром, вона поширилася, ще з більшими ускладненнями.
У будинку тихо… Ходило лихо, шукало до кого пристати. В душі тривога, всі відчували недомагання. Зяті перенесли пандемію в легкій формі. Люба цього разу перенесла легше, але не обійшлося без антибіотиків. Віку і Олю,після тестування, відразу госпіталізували. Через пару днів, Олі стало трохи краще, а Віку перевели до палати інтенсивної терапії. Вже кілька днів Люба сама не своя, пекли думки, як вберегти дитину ? Всі старання лікарів проходили безрезультатно, ліки, не давали ефекту.
Весняний ранок… Та де ж те сонце? Чорна хмара закрила пів неба… Біда не оминула її сім` ю. Перед очима , ясноока , люба доня. Вікуся - вона так часто називала її. Пишненькі щічки і рідний, теплий погляд, раз - у раз ввижався їй. Крики і плач, гірки сльози і відчай… Яке то горе хоронити своє дитя. Онучок дивиться бабуся в очі, - А мама де?
Хлопчик не міг зрозуміти, чому закритий гроб. Олі, хоч і було трохи краще,але їй не дозволили покинути лікарню, провести сестру в останню путь…
О, доле- доле, що ж ти робиш?! Їй же лишень минуло тридцять сім! Навіщо, ти біди приносиш…. А люди… Їх прийшло попрощатись так багато….душа кричить, ридає…Чому такий жорстокий світ? Але ж вона скільком допомагала, скількох спасла від смерті… Де ж справедливість Боже? Думки джмелині рояться в голові і вкотре Люба шепоче про себе,
-« То краще би було мені піти».
І обома руками пригорта онука, думки - О Боже збережи хоч їх! І вкотре згадує слова чоловіка -« Династія- це поклик душі». А, що хорошого вона принесла мені?
Від всіх думок і спогадів, Люба немов пробудилася від важкого сну. Людей в автобусі небагато. Правда нині всі в масках. Можливо люди вже зрозуміли, що їх треба носити, як захист, а не тримати в кишені. Та чи й зрозуміли? Вже скоро сорок днів, як Віка покинула цей світ…та материнньке серце, до кінця своїх днів триматиме при собі цей біль….
*****
На жаль про таких людей, які в житті допомагають нам з вами, пишуть мало. А вони ж віддані своїй професії, за покликом душі – допомогати людям. У важкий час, ризикуючи своїм здоров`ям, цілодобово на варті здоров`я та людського життя. Лікують не тільки тіло, а й душу. Приносять радість, вселяють віру, надію та упевненість здолати всі хвороби. Низький уклін медпрацівникам. Про них, думаю - іще не раз напишуть. Кожне місто, містечко, має знати своїх героїв, тих хто не поїхав за кордон, а відданий своїй Батьківщині, своєму народу.
28.04.2021р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912381
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.04.2021
автор: Ніна Незламна