Я була повією. І жила так, що ночувала в одному з притулків для бездомних. За одну ніч там брали 26коп.дивної не нашої монети. Мене це цілком влаштовувало, ще тим що жінка яка брала плату, крім того що була сувора, не задавала жодних зайвих питаннь. Так я могла вводити в свою кімнату кого захочу. Кожної ночі я приводила іншого чоловіка, він платив за мене, за себе ( такі були правила, навіть якщо кімната була одна), купував мені фруктики, я просила його про це, ковбасу копчену, якої я навіть не торкалась і пляшку шампанського( її чекала така ж доля як і ковбаси).
Вони були зі мною обережними, як з живою, а не просто маріонетка, яку можна купити за 26 монет...
Вони ніколи не скидали із себе цих важких, темних костюмів, і ніколи не просили мене роздягатись, це було втіхою для мене. Їм був потрібний лише ''вхід'', а мені лише їхня ''спрага'' та можливість поспати цю ніч в ліжку.
Це був вечір, уже за 22год. Ярмарок дорогих, темних, синіх, таких строгих кустюмів, які просто пачками лежали та висіли і за прилавків. Та таких же високих, тепних постатів які снували туди та сюди. А поряд з цим, прям на витягнутій руці — шаховий турнір, де ботани та, ті хто хоч трохи мав сміливість, змагались за звання кращого шахіста в цей вечір. Вони пропонували мені взяти участь, але я відмовлялась в страху що не зможу впоратись і мене засміють.
Я була вдягнута відкрито і достатньо непристойно, як на такий вечір ділових людей. Ніхто ж особливо і не звертав на мене увагу, тільки розтупались, коли йшла їм на зустріч із закладеними в замочок руками за спиною та смішливо - допитливим поглядом.
Гуляння тривали до світанку. Уже під обід, практично нікого не лишалось, так ніби страхітливі люди-костюми, як ті вампіри боялись денного світла — зчезали, лишались лише поодинокі, невиспані шахісти і я зі старим, бородатим сторожем, який ставився до мене, як до рідної доньки. Пам'ятаю, стою навпроти нього, а він розказує щось, своїм тихим добрим голосом і показує прозору коробку з пожертвами за вечір, де поскладено багато однакових 100гривневих монет в рячок і я думаю: ''бляха муха, до чого ми докотились, уже 100грн.монетами вибивають''. Я дивлюсь пристрасно на монети і розумію що можна було б щіпцями спробувати дістати хоч одну, навіть одна 100гривнева монета змогла б забезпечила мені хоча б 3-4 ночі в тому притулку, але ні, я не злодійка щоб на таке йти. Обертаюсь я до стола, а там всякі наїдки, беру шматок чізкейку, обертаюсь до старого і думаю: ''хоч би тут яєць не було, ну та ладно, разок можна'', згораю від сорому що мушу йти на такий крок, і ще чуже беру, але що поробиш, їсти то хочеться, а все от м'ясне і такоє. Насправді за бажанням, думаю собі я: вкрасти ті гроші, було б не проблемою, старий мені як донці довіряє, інші теж мене знають, часто тут ошиваюсь та й ключі на видному місці лежать, ніхто і не запідозрив би. Тільки неправильно це, краще вже заробляти як виходить чим йти проти своєї совісті.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912432
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.04.2021
автор: Христя ^_^