Як серце ні з того, ні з сього тривога огорне,
неси мене швидше на Південь, плацкартний вагоне,
де частка мене, що ніколи в мені не старіє...
Неси мою душу додому, терпка ностальгіє!
Куди з року в рік потрапляю все рідше і рідше.
Де пам'ять про мене невпинно – старіша й старіша.
Де в спогадах друзів стаю я легендою, міфом.
Не гнівайся, краю, за те, що так довго не їхав...
Ти іскрою, вогником пік мої груди, ти жеврів,
штовхаючи серце на ризики й безліч маневрів.
Тож я у вагоні несу, наче жертву, як даність,
тобі у долоні кавалок земного страждання...
Який то вмирає, то знову пульсує, воскреслий,
на стику маршрутів, що мудро Всевишній окреслив.
Тепер же згубився в степах, у тісному плацкарті
мізерною цяткою, грудкою щастя на карті.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912714
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.05.2021
автор: Олександр Обрій