Я сиджу спершись спиною об ялину
на землі встеленій голками сухими
ті дивні музики грають та співають знову,
те про що Я і думаю та роздумую
[i]"- В що Ти віриш?
Богу та Дияволу бути
вони існують в одному цілому.."[/i]
"- ..Вони Існують в Мені"
А далі гітари, які звучать так,
наче хтось б'є дзвінко молотом об ковадло
Це якесь знущання, те про що Вони співають
Отець - матерія, все Суще
Син - приклад Духа Святого
Дух Святий - це Ти
Так, Все в Мені
і немає між ними ніякої боротьби,
бо немає кому Її спонукати та вести
Я сам Собою верховоджу
тим "без поняттєвим"
тим, що завжди робить те,
що приносить задоволення
"зло" ж стане "таким"
тільки якщо більшість
впевнить Мене в тому,
в тому, що "норми" Їх
віщі вже за "норми" Мої
і так, розкаянню бути,
але лиш на Словах, бо Я ніколи
від отриманих задоволень не зречуся
тим паче, що Я отримував тих задоволень ще більше,
коли в процесі Їх досягнення усвідомлював
за порушені "норми" та "моралі",
які від народу до народу різняться
соціальна, стадна "більшість" знову,
люди бояться бути не схожими на інших
ставати тими Інакшими, не такими,
яких будуть вважати чужорідними
З'явилася та дівчина, дивна, красива, так - чарівна
Вона підійшла, на мої почорнілі руки поглянула,
що були виставлені вперед та поставлені на коліна
та присіла поруч, так само об цей стовбур обпершись -
Видихнула
- Є пісні, які навіть Я слухати з вуст Його не можу.
Те персональна Їх балада для Один Одного.
Так Вони реалізують ненависть, так як можуть.
І та ненависть у текстах - не конкретно до когось.
Вона до всіх і відразу, а тому і ні до кого.
Це те, що називають "постмодерном" в металі,
коли тексти "злі" примітивними вже стали.
І почали за першопричини їх співати,
за рушії, що до них спонукають.
Тому і звучить це все,
як щось саморуйнівне,
а для непідготовленого слухача -
ще й псевдо-страждальне,
бо це те, від чого люди втікають,
і знати взагалі не бажають.
Це для них, як критика людського існування,
яка нічого не пропонує натомість.
Критика, про яку вони знають і розуміють,
але нічого поробити не можуть,
бо не вони її розпочали.
Все що залишається -
це змиритися. -
Затихла
- Мені так інколи хочеться просто з людьми спілкуватися.
Вести загалом "нормальне" людське життя соціальне.
Тільки щоб потім додому повертаючись,
що Мені тільки Одна людина і потрібна впевнюватися.
Але це все ще попереду, просто потрібно знайти Місце і Час. -
Вдихнула
- Ці ялини, не дерева зовсім.
Вони такі, як і Ми, просто сплять.
Просто Небесні Воїтелі сонні,
які лиш Свого часу чекають.
Часу, який ніколи вже не настане.
Все поборено та переможено.
Все що Вони вміють -
це тримати зброю,
обладунки чистити.
Те Вони і зараз роблять,
десь там, корінням глибоко. -
Вона притиснула
Своє вухо до стовбура
- Якщо прислухатися -
то почути можна,
як Вони у захваті
обговорюють перемоги давні. -
На Мене оком кинула
- Та інколи минуле не варте того,
щоб Його згадувати.
Але Ти щось згадав зі Свого?
"Заговори, щоб Я Тебе побачила."
Вона прийшла сюди "глухоти" шукаючи
І Я вже збирався відповісти, що "Так"
Але бесіду перервала пісня важка
І все, що Ми вже робили - це вслухувалися
В те, що зовсім жорстоким і не здавалося
просто інакшим, не таким, чужорідним
[i]"- Відчуваєш тремтіння
Руйнівників орбітальних
Машин, що гірські хребти розривають,
Скалічуючи похибки та аномалії
Ваших ідеологій невдачі зазнаних"[/i]
"- Вирівнювання майже завершено
Підпросторові артерії Мене назад повертають
В цьому місці, гравітація тут
Тектонічно нестабільна
Вирівнювання майже завершено
Підпросторові артерії Мене назад повертають
Відчуваєш тремтіння, силу тяжіння тут
Машин, що гірські хребти розривають"
[i]"- Пагін Нашого вимерлого виду"[/i]
"- Спускається з іншого виміру"
[i]"- Формуючи та маніпулюючи,
до остаточного колапсу підготовлюючи.."[/i]
"- Явний і точний регіон
Каталізатор остаточної конвергенції
Це час, коли наші світи зливаються
Явний і точний регіон
Каталізатор остаточної конвергенції
Це час, коли вся людська думка рушиться"
[i]"- Всесвіт резонує
Об’єднуючи ці два світи
Боріться з демонами над собою,
щоб знайти диявола всередині
Фантоми з вашого розуму
переступають бар'єр матеріалізації
Ви - батьки ілюзії.."[/i]
"- Ви - батьки ілюзії.."
- Зараз буде,
Тобі краще прикрити вуха,
поки вібрації по землі розходяться
Це, як Вони кличуть -
"мелодійна порожнеча"
"- Боріться з демонами над собою,
щоб знайти диявола всередині"
Міжконтинентальні
балістичні термоядерні ракети,
які неможливо перехопити, збити,
задану траєкторію польоту змінити
Їх запуск - це дорога в один кінець
до ідеального беземоційного винищення,
яке люди придумали, щоб війни стримувати
та ним мир продукувати і підтримувати
Але ці ракети ніщо, проти "руйнівників",
які просто чорніють та їх рефлектують
кудись там за орбіту, за Сонячну систему
Боєголовки, які були після всього розібрані,
та як останнє джерело для електроенергії
тепер вже точно "по-мирному" використанні
Ця пісня, це не просто "текст"
Це - те, що було,
це - "друге пришестя"
Яке було для людства за "тест"
Машини, що кору земну розривають
Машини, що людські страхи в найдивніших
та найсмертоносніших формах матеріалізують
Машини, які свою деструкцію припинили,
коли люди страх незрозумілого побороли
Машини, які після того себе в мантії втопили
Все за планом "носія найчорнішої корони"
Завойовника, який культи створює
Тирана, для якого все задоволення
в поклонінні без володарювання
Він стає реальним богом
Богом, якого розуміють
"- Це було передбачено
Справжня Форма ніколи себе не розкриє
Вона паралізована, Смерть прийде повільно
Смерть прийде повільно. Це - Очищення"
"- Темна хмара атмосферу наповнює,
пригніченим пульс людства слабшає
Розділяти світ землетруси продовжують.."
[i]"- Атаку відізвано!"[/i]
"- Але машина планету колихає і спостерігає,
як Земля була поставлена на коліна,
та що з їх почорнілих сердець виливається"
"- Тепер це у ваших венах, це під вашими ногами
І оточення вже не таке, яким здавалося
З глибин єства, це мені в голову позалізало
Тепер це у ваших венах, це під вашими ногами
І оточення вже не таке, яким здавалося
Справжня Форма ніколи себе не розкриє,
тоді Я її розкрию"
[i]"- Темна хмара атмосферу наповнює,
пригніченим пульс людства виснажується
Спостерігає, як Земля була поставлена на коліна
Це - Очищення, Смерть прийде повільно"[/i]
"- Негідні того, що було дано,
все це буде стерто
Кожен подих буде забрано,
людство буде замінено
Прикуті до ідеї визволення
Вчеплені за ідею Рая
Раби у фальшивого ідола
Служіння фальшивому ідолу
Годує чудовисько сліпо,
яке пожере вас колись"
"- В землю Я повертаюся
до почорнілого серця, Я - чудовисько
В землю я повертаюся
до почорнілого серця, Ми - Легіон"
- В землю
- ..в землю
-мелодійна порожнеча-
- Мій батько був тим, -
Я не знати чому заговорив..
- Тим, за ким по-молодості
дівчата самі бігають та віддаються.
Тільки тому, що він сексуальний для них -
бо гордовитий та самовпевнений.
Той, що свою самооцінку
підіймає за рахунок інших.
І не одному такому Вони віддадуться,
перед тим, як зрозуміють,
що з самцем таким
дітей не виховають, а лиш зачнуть.
І вже когось абсолютно іншого шукають.
Того, над ким самець той раніше насміхався.
Того, кого раніше за чоловіків і не вважали.
Добре, що він мене не няньчив,
а то в одній руці бутилка, а в іншій Я.
Він би переплутав би Все, і випив би Мене.
Моя Мати ж - була праведною.
І Мене Сама у всіх тих людських
добрих чеснотах виховувала.
І ніколи не опиралася на писання
у Своїх любові повних настановах.
Бо була Життям вражена.
Забагато болі та страждань
Вона для Віри Тої на Собі відчула.
Для Неї то була просто мораль,
просто інструкція до Життя прописана.
Яку як би Ти не трактував та не розумів -
те все будуть тлумачення правильні.
Вона померла життям втомлена,
і ніякого безсмертя вже не бажала.
Ідея безсмертя, Вона казала -
це просто для молодої душі
стимул для праведності,
яка приведе Тебе в кінці
до вічного сну в бажанні,
а не в страху і в паніці,
через те, що Ти знав
за поняття людяності,
але забув, не ураховував
про Її значення для
душевного спокою..
.. де Вона зараз?
Де Моя наречена,
що була Моєю Першою,
фізично та духовно?
Що Мені розуміння дала.
Підтримку, бо це ж так велично -
когось навчити, можливості давати,
щоб просто потім з тим розумінням
ще більше втіх отримувати.
Яких напевно менше,
коли отримуєш все вже готове.
Як й Твій чоловік Мені і говорив.
Вона дозволила якістю надолужити втрачене,
якщо не кількістю з іншими.
Я був таким в Неї закоханим,
і ніколи не зізнавався тим піднесено,
бо закоханість робить нас дурними.
Тими, що вже чинять все без логічної причини.
Я піднесено зізнавався в тому, що Її любив,
як людину добру, чесну, відкриту,
трішки наївну, і наївність та
робила світ навколо Неї сенсів повним.
Я думав, думав, з Її слів рахував,
що Їй була цікава та моя замкнутість.
Прісні слова повні двозначності,
які потрібно додумувати.
Загадка, яку Їй було розгадати підвладно.
В цьому і було найбільше від мене для Неї
задоволення дивакувате напевно.
Вона неймовірно на Тебе схожа.
Статурою, така ж ніжна та тендітна.
Ти, як живе нагадування, що Вона Жива.
Не була спаплюжена аварією у місиво.
- Мені так жаль, я хотіла б сказати,
але Я б злукавила, бо тільки уявила,
а не Все те, що Ти б пережила.
Мені за Тебе дуже сумно.
І чесно, Я навіть і рада,
що можливість сказати більше
в Мене Сам Час відбирає..
Пробач, пробач мені.. -
Вона піднялася та пішла,
наче тим говорячи,
що нечисте сумління,
душевні страждання
нікому не цікаві,
але з-за ялини вийшов Він,
та на Її місце присів
і все стало зрозуміло
Він, що наче через силу на худому лиці
все усмішку намагається намалювати та натягнути,
але не піддаються та тріскаються губи старі
Це той старик, що музик тоді слухав,
але тепер Він у вбраннях сірих
Його сиве волосся зачесане за потилицю
та Його борода сива пливуть і колишуться,
наче водорості під водою, як на вітру молода трава
Лезом, наче смертельним зонтиком нас прикриває
Над нашими головами Його чорна льодяна коса
Вона мовить та насміхається:
"- Ти ніколи не змінишся,
Ти не свіча, що горить.
Ти - стіл на якому та стоїть.
Бачиш лиш непроглядну пітьму під собою,
або осліплений Моїми настановами.
Які Я розгледів у візерунках капових,
річних кільцях викривлених та закручених
Твоєї неприкритої, освітленої основи."
- Не слухай Його, Свічі не було би без стола.
Не бійся коси, Мені противно тримати Її в Собі.
А з рук не можу відпустити, бо це і є - Я.
"- Він втрачає світло з кожним днем.
Бажаючи, щоб Вони Його оминули.
Молячись, щоб вони загальмували." -
Це старик не прокоментував,
лиш знову спробував усміхнутися
Але знову не виходить, все тріскається
- Ти був до кінця Їй відданим,
не шукав інтрижки іншої.
Не тому, що не хотів,
а тому, що вже не міг.
Вже просто не бачив,
симпатій до Себе проявлених.
Ти - маленький однорічний пагін,
який сурову зиму буття не пережив.
Та з пишної крони дерева життя
відмер, бо Замерз, промерз та відмерз.
Все чого Ти хотів - це Їй життя повернути,
навіть готовий був Своє натомість віддати.
Це все, про що Ти так яро просив, молив,
благав, перше про що думав прокидаючись.
І ось Вона - Жива, Живий і Ти,
щоб в тому пересвідчитися.
І ніхто для того навмисно не вмирав.
Батьки Твої, так, але те - плата потрібна.
Знаючи, що Вони воскресають і знову помирають.
Чи зміг би Ти назад в часі туди повертатися?
Чи хочеш покінчити з усім?
Люди все Своє давно віджили.
І Вона також, так, не в щасті повному можливо,
але в повному Житті, що трагедією не вкорочено.
Вони все віджили, нічого Їх воскресати більше.
Все що б Ти в Часі десь не поглинав,
буде на всьому Його проміжку відлунюватися.
Розбивай, руйнуй, але щось Має залишитися.
Якщо Ти хочеш, щоб те все ще існувало.
Силою перетворюй, бо матеріалізація
хоч і реальна, але все ще просто ілюзія.
Ось розігріте знову Сонце Тобі, Поглинь Його.
Зіхлопни Його в Ніщо Між Своїми Долонями.
Нехай Вони Всі Навік заснуть та згинуть.
Так і не породившись на Землі,
що без світала тепер у Вічному холоді.
Повним Сил небачених ні одному з нас досі -
відлети в минуле і блакитну першу зорю найди.
Зіхлопни і Її, нехай не стане і хмари молекулярної
з якої Сонце з усіма своїми планетами,
та ще тисячі інших зоряних систем породилися.
Бо Ми не можемо ніяк про минуле забути,
за нього тримаємося та нікуди не рухаємося.
Скільки вже перетворили, хроніки переписували.
В яких вже і самі заплутались,
"що і де" вже робили пам'ятаємо паршиво.
Лозу часу з зелених пагонів оглядаємо
до початку Її енного в ерах походження.
І тільки після того, де потрібно втручаємося -
обрізуємо, та Свою молоду лозу прививаємо.
Простим сном, які так люблять тлумачити.
Простим явленням, які розбурхують розуми.
Без ентузіазму в Нас удар після переміщення -
стирає таку наче бажану ціль, що Вона просто забувається.
А разом з нею запитання породжується "а може Я Себе забув?".
Скільки культів перетворено, божеств та ідолів створено.
Більшість з яких, так, "Справжнім Богам були б в сором".
Скільки Хаотичного зла, яке чинить все без маломальської
логічної причини в Діру, за "Браму" закинуто.
Так що Вони тільки в міфах та сагах залишилися.
Ми від ілюзії нудьги біснуємося, бо боїмося чужого,
контакту з невідомим, як і Люди, яких Ми копіюємо.
Бо Їх Життя - то завоювання та випробування,
подолання проблем з якими Ти відчуваєш,
що Живеш, а не просто існуєш.
Як Живуть і Мої Рідні Діти,
десь там, на чужих Світах.
Може навіть в інших галактиках.
Діти, що не пішли по стопам
мерзенного Свого батька.
Нам потрібен Герой,
який цей тягар понесе.
Нам потрібен просвіт
у минулому зруйнованому.
В яке не зможемо повертатися,
а лиш "з уроком оглядатися".
- Ні, Я не буду того робити.
Живий пам'ятник руйнувати.
Який наче нагадує, ілюзію наганяє,
що кращого вже нічого не зробити.
Без якого Ви з часом забудете
з чого почали і чому те покинули.
Хочете минуле зруйнувати,
все забути, щоб по-колу знову ходити?
І згодом таку ж проблему мати?
Я не вірю, і не хочу вірити.
Що десь там на лозі привитій,
хоч і одиниці, але Живуть і радіють.
Та Історії в дану мить творять,
які на троні не видно, вони не перемотуються.
Разом з долями тих, до кого те торкається.
Бо кінця вони поки що не мають, вони Існують.
Просто тупикові гілки, привиті Ваші лози.
Але кінець відомий, Він для Всіх один.
І ця Земля спустошена, що пилом вкрита,
як і тор від зорів об діру вами розбитих -
тому підтвердження, жорстокий фатум.
Я не вірю, і не хочу вірити.
Що Вам - людяним богам
доступні ті ж поняття,
які обмеженні в людей лиш образами.
Я не вірю, і не хочу вірити.
Що наче після досконалої картини.
Картини, яку Ви на Землі написали.
Яка виведена майстром в Ідеал,
так, як могли Його здібності.
Ви боїтесь без Надії на іншому полотні
щось інше намалювати, щось нове, дивакувате,
що може навіть незрівнянно кращим стати.
Перетворення ідей - це здоровий процес,
який веде до нових відкриттів,
до нових понять, нових значень.
Але ж Твір не пишеться без чернетки.
Чому ті шахи стоять у вічному маті?
Чому ніхто не грає, нової гри не починає.
Чи вони, як пам'ятник, щоб пам'ятати?
Сама Земля та Люди Її,
задають для творіння рамки
Своїми фізичними характеристиками.
Ви написали вже так забагато,
добавляючи деталі в ті вузькі проміжки,
які всю картину у великій кількості псують,
бо собою від красот простоти відволікають. -
Він у відповідь лиш усміхнувся,
по-справжньому, не натягнуто.
- Молодий Герой, Я в Тобі не помилився.
Звичайний, зовсім звичайний Твій розум,
який не відрізняється поміж інших нічим зовсім.
В ньому немає специфічного, незвичного таланту
в образних чи математичних здібностях,
які роблять одним боком Тебе унікальним,
а з іншого постійно на тому зацикленим.
Та спасає, не дає подумати над людською природою.
Які для всіх просто нестерпні, прагнуть подавлення.
Як звично буває через страждання,
а для Тебе через просту зацікавленість.
Тобі та Апофенія за милого компаньйона, як спасіння.
Так як для решти просто безумство в такому купатися.
Для Тебе ті роздуми - як одкровення,
які завжди до Хаосу Людини зводиться,
до системи чутливої до початкових умов.
І кожен раз після такого, компаньйон Тебе покидає,
позбавлений цілого, уявної Твоєї для Нього форми.
І нема в Тебе іншого хобі, немає улюбленої роботи.
Що ж тоді робити? Куди бігти, що молити?
Коли приємні роздуми над безсенсовим
породжують вже не спокій, а безсенсове.
Хочеться лиш Когось свідомо,
в Своєму розумінні повному
від таких роздумів врятувати,
а разом з тим врятувати і Себе.
Ти бачиш в коханні вже таке ж спасіння.
В тому наче алкогольному сп'янінні,
яке підіймає настрій, веселить,
робить піддатливим та щасливим.
Але от біда, той, що хоче бути жонатим -
холостим вмирає, бо не знати чого шукає.
Все перебирає, бо йому те легко вдається.
І вже пізно одумається та схаменеться,
що "Та, Сама" вже як іграшка була.
А той, що женитися і не думає -
Жінка сама находить,
бо Він те, що має - цінує.
Я в Тобі не помилився, Молодий Герою. -
Піднявся, опираючись на косу двома руками
Та пішов до шахів, по-старому, повільно,
згорблено та кульгаючи, втомлено
та все на косу, наче на ціпок опираючись
І зник, в чорну точку стиснувшись
("- Я - Чорна смола, Я - прихована маса,
що Всесвіт собою від розпаду утримує.
І моє серце смоляне, чорне б'ється,
кожен раз з Вашими подорожами.
Кожен раз, коли Всесвіт стискається.")
Підіймаюся і Я, та йду до тих Шахів
сірі, а не чорні клітини поля яких
були металевими з структурою дивною
з ліній та смуг, що одне одну перетинають
білі ж клітини, були скоріше за все з мармуру,
пронизаного чорними, тонкими наче блискавками
Всього цього раніше і не було під шаром пилу видно,
якби не мій дощ, який його в плями бруду збив
Сідаючи в центрі поля, якого немає -
Ти обрати навіть не граючи одну сторону маєш
Чую лиш, як в мікрофон цілком чіткий говір лунає
"- Пісню не закінчуйте на Її фіналі,
програйте ще з приспіву двічі партії.
Як Я чистий люблю, Ви навіть не уявляєте.
Бо він від серця, а брудним лиш дух волає.
Світлоносний, дай Мені самому все заспівати,
харш, гроул та чистий -
три техніки з різкими переходами
Чого ще вокаліст може бажати?"
"- Переживаючи ці нескінченні дні
Борюся, щоб почуватися в безпеці
Переживаючи ці нескінченні дні
Я повинен себе вберегти"
"- Порожнеча в грудях -
це все, що я можу відчути
Механізм зношений,
напрямок знехтуваний"
"- Я знайду спосіб, щоб вижити
Ми всі повинні знайти спосіб, щоб вижити"
"- Будь ласка, просто дай Мені секунду,
щоб вдихнути - це не триватиме вічно
і Я Себе Живим Відчуваю"
"- Це триває і триває
Ці думки обертаються
Станки творення
Чекають Сонця"
"- Ці греблі повинні прорватися
Ці хмари повинні розійтися
Перш ніж Я об землю вдарюся"
"- Бо часи потемніли,
і Мені важко впоратися
Просто простягни руку, я думаю,
що Я падаю з цього схилу"
"- Порожнеча в грудях -
це все, що я можу відчути
Механізм зношений,
напрямок знехтуваний"
"- Я трудився всю ніч, щоб Сонце запалити,
Щоб голову в цьому поєдинку вберегти,
Я до кісток голих попрацював руками"
"- Будь ласка, просто дай Мені секунду,
щоб вдихнути - це не триватиме вічно
і Я Себе Живим Відчуваю"
"- Будь ласка, просто дай Мені секунду,
щоб вдихнути - це не триватиме вічно
і Я Себе Живим Відчуваю"
- Так, хочу більше чистого.
Знаєте що зіграємо?
"Оживлення".
- О', Так..
"- Вузький шлях - це все, що Я знаю
Немає мапи, яка б керувала нами
Жодного компаса під руками
Вузький шлях,
Велике невідоме
Чиста жертва,
що дарує найбільший дар у житті"
"- Більше немає збірних ліній з прагнень,
що з’єднують вуглецеві копії клонів
Кожен об'єкт маршує,
як товари з плоті та кісток"
"- Послідовність наших цензурованих думок
Проходять стагнаційним курсом"
"- Звичайні люди/[i]Звичайні люди,
ваш світогляд вбивчий
Звичайні люди, ваш світогляд вбивчий[/i]"
"- Висічення геть недосконалостей,
поки шорсткі краї не будуть гладкими та однаковими
Зараз інструменти стали занадто тупими,
щоб порушити будь-яке з правил"
"- Постмодерні уми
Вибілені пустими та чистими
Розмальовані нечіткими лініями
У більш тьмяних відтінках,
які коли-небудь Мої очі бачили"
"- Вузький шлях - це все, що Я знаю
Немає мапи, яка б керувала нами
Жодного компаса під руками
Вузький шлях,
Велике невідоме
Чиста жертва,
що дарує найбільший дар у житті"
"- Більше немає збірних ліній з прагнень,
що з’єднують вуглецеві копії клонів
Кожен об'єкт маршує,
як товари з плоті та кісток"
"- Постмодерні уми
Вибілені пустими та чистими
Розмальовані нечіткими лініями
У більш тьмяних відтінках,
які коли-небудь Мої очі бачили"
"- Ми не визначаємося проектом,
якщо ми переписуємо плани
То ж ви намалюєте рай
штрихом мистецької руки?"
"- ..намалюєте рай?
..штрихом мистецької руки?"
Його високий чистий приємний
Ніжний, але сумний, наче втомлений
Стираючи бруд з клітин
в бажанні роздивитися
візерунки на них
я лиш ще більше їх забруднюю,
затираю Своєю на руках сажею
Де тут вода, як Її змити,
і чому Я це зовсім не хочу робити
"О, Мій Вчитель йде,
а що Він Мені запропонує?
Знищити весь Всесвіт?
Бо будь-яке Життя -
це все рівно, що прокляття?" -
це перше, про що Я подумав,
коли побачив, як Він сюди йшов
тримаючи в правій руці кубок,
а в лівій? щось пласке, портсигар?
і до поля підійшовши Він викрикнув,
гучно, хоча до Мене в центрі метрів з п'ятнадцять:
- Білі, так - мармур, а чорні - це метеоритне залізо,
з своїми структурами відманштеттеновими!
Але не хвилюйся, вони після дощу Твого
іржею не покриються, забагато там нікелю!
Та і Все поле епоксидною смолою залите! -
Зійшов, підійшов та присів навпочіпки
навпроти Мене за дві клітини,
кубок біля себе поставив
і почав цигарку на колінах скручувати
усміхаючись та на Мене поглядаючи
скрутив, сірником її прикурив
підняв кубок, хильнув та заговорив:
- "Моє самолюбство годувало втіхою розум,
коли Я кубок гросмейстера отримував.
А зараз, коли давно позаду перемоги,
бо нові розуми все приходять,
беручи за свою початкову основу
мій кінечний здобутий в перемогах досвід,
і про тебе не говорять, бо ти не популярний -
це позолочене срібло низької проби
буде вже моє старе, немічне тіло годувати."
Щось приблизно таке сказав Мені старик,
в якого Я цей кубок на барахолці купив.
Люблю Я барахолки, там можна купити
не просто "річ", а історію.
В якій і ціна, що в ломбарді - вага.
Так, ще про матеріальні речі.
Речі Тобою в Часі в минуле перенесені
в місце з яким вони ніколи не контактували -
роблять аномалію в просторі.
Під Нами - фундамент іридієвий,
який Я колись наносив та вимурував.
І він так і літає в порожньому просторі,
задовго, ще до створення Землі,
поки не перетнеться з Нею
в точці якій Я його створив
плювавши на всі фізичні закони
Він просто ляже, на Своє місце сяде,
нічим не обтяженим,
ні тертям, ні колізіями. -
Він поглянув на мене, наче оцінюючи
та так розмову продовжив
- "Золота Ера" культуризму була в 50-х, а то і в 40-х.
В натуральній наборі маси, на Стіва Рівза погляньте.
Його форма виглядала натурально гіпертрофовано -
естетично, потім ж стало модно, бо легко -
бути кучею м'яса, завдяки данаболу з молоком.
По три пігулки на сніданок, обід та вечерю.
Я до того, що Мені подобається Твоя форма.
Звісно, не Стів, бо не той зріст, але нагадуєш. -
Я здивований за Його обізнаність
хоча, так, по ньому і видно,
що він точно, щось та знає
з культури фізичної
бо на Його тілі худорлявому
навіть незначна мускулатура
виглядала відразу помітною
завжди заздрив таким
для яких набір маси -
це щось важке надзвичайно,
але найменші зміни відразу ж помітні
і Я відповідаю, не знаю..
- Дякую, Мені приємно.
А Я так і на "Подвиги Геракла" не сходив.
Мені б думаю, фільм сподобався,
напевно вразив би, і що за "данабол"?
- Препарат, який наче робить тебе сильнішим,
але насправді відбирає в тебе все чоловіче.
Твої м'язи, як на дріжджах ростуть,
але яєчка з потенцією меншають.
Тягав ядра? Я бачу, що Твої руки в сажі.
Ну давай скажи, що це легше, аніж здавалося.
- Так, просто достатньо спиною штовхнути
в правильному напрямку, а воно саме долетить.
Це наче, як в більярд без стола грати, де ти - кий.
Але Я ще не розібрався з прикладеною силою,
та тим, як далеко воно від того залетить.
Бо вони всі різні по масі,
хоча здаються однаковими. -
Сміється, бо не баче Моєї спини
- Так, шкода, що Я не бачу Твоєї спини.
Спиною - це те, що Я хотів Тобі порадити.
Ну Ти молодець, що ще сказати.
Я теж так роблю, так їх кидаю.
Решта ж перед Собою штовхає.
І в кінці виходить, що однаково сили Всі тратимо.
Але Наша сила в один імпульс вкладена -
Наш час не марнує та його зберігає.
А Я повір, знаю дещо
про час змарнований..
- Значить Геракл реальний?
- Напевно, Я Його не бачив.
А якщо і реальний,
то Він десь тут, в цьому часі,
бо він не мандрівник - це точно.
Може десь в Землі тут спить,
може вже в пітьмі згинув.
Може став злим, і до діри
хтось з Нас Його закинув.
Може взагалі Його хтось
"захлопнув" та поглинув. -
Усміхається,
головою киває
з кубку добре відпиває
та нову скручувати починає
- Ну і Фантазія в Діда,
це ж які "руки" бути мають.
Це ж тобі не охололе ядро маленьке.
Захлопнути в Ніщо собі подібно - ще "так",
але Зорю - це вже за межами.
Хоча, звідки Мені знати?
Я такого не робив та і не бачив,
щоб інші таке витворяли.
Знатно Ти Його відшив.
Він всім Сонце пропонує поглинути.
І Всі Йому геть кажуть, відмовляють,
ніяк слова Свої не ґрунтуючи. -
Сміється, випиває та прикурює
розжареними пальцями червоними
- Я раджу нейробіологію вивчати почати,
щоб від курева чи пійла кайфувати.
Запишись на курси, студентом стань.
Це важче за міологію, за яку Ти знаєш.
Гібридизація орбіталей Тебе збісить,
але Воно того безсумнівно варте.
Бо фізичний, тілесний контакт
нам ніхто не забороняв.
А то бути чуттєвим лиш у свідомості -
якось "не дуже", як гадаєш?
Зараз Ти тільки те "відчуваєш",
що пам'ятаєш, те, що знаєш,
яке воно має бути на дотик тактильно.
Але цього для одурманення не достатньо.
Якого, повір - захочеш, як і не людської
Чутливості, там де потрібно. -
Усміхаючись Мені знову киває
та жваво грає бровами
- Так, про переміщення на Гілці.
Ти не зможеш переміститися,
якщо Ти в Ній, на "привитій лиш лозі",
яка ніколи основну ліану не замінить,
"Чернетку", в сліпу хаосом написану.
Чернетку, по якій Ти і рухаєшся,
а всі поправки і замітки нові -
Тобі прийдеться шукати самому.
І якщо знайдеш, або якщо сам
чи з кимось створиш - лиш назад
до моменту "прищеплення" мотати зможеш,
а вже звідти сюди і куди завгодно взагалі.
Якщо чернетка - це колія і Ти - потяг,
то такі "гілки" - це протоптані стежки,
по яких вже потрібно на яву йти.
Колія завжди веде Сюди,
до спустошеної Сонцем Землі.
Яке всі стежки поспалювало,
так, що Вони взагалі втрачають значення.
Культи, Я говорив Тобі за культи.
На Землі нема вже де Їх творити.
Точніше, є, але найлегші шляхи
вже до них прокладено, протоптано.
Я повертаюсь туди, тільки заради доль одиниць,
які набагато Мені приємніше рятувати,
коли бачиш конкретне Життя, а не маси.
Або повертаюсь просто заради навчання,
або запозичити щось вже непотрібне. -
Підкурив та кубком поле обвів
- Граєш? Вмієш Грати?
- Ні, тільки, як фігури ходять знаю.
Хоча, хто ж того не знає.
- То навіть добре, що не граєш.
А то б розпитував би в Мене, хто ходив останнім,
яка була тактика, і як Я її дотримувався,
який був дебют, мітельшпіль та ендшпіль.
А Я не зможу пояснити, бо грав не думаючи.
Вгадай грав Я якими, "Так" - чорними.
Це - шахи, цілий всесвіт на 64-ох клітинах.
Атомів у Всесвіті менше, аніж ходів тут можливих,
але виграшних комбінацій з них куди менше,
як і для Життя світів придатних.
Ця гра, як спорт і все життя,
прагне, щоб Ти постійно самовдосконалювався.
До гри себе вищим за противника не ставив.
Бо самовпевненість, як і боязливість -
неминуче веде до затьмарення розуму,
а разом з тим і до програшу.
І як для будь якого змагання, протистояння,
спорту і Життя для неї потрібно, як мінімум Двоє.
Це - шахи, і в них найприємніше грати,
тільки тоді, коли в неї грати навчаються
два противника обидвоє на пару.
Але це приречено на провал.
Без стороннього на гру погляду,
без стороннього помилок прикладу -
ви так і будете їх робити, і повторяти,
навіть що їх коїте не підозрюючи.
І в цьому було Наше Щастя спільне.
Але індивідуалісти, як і вимушені нігілісти
на одинці нічого путнього не навчаться.
Потрібна компанія, потрібне товариство.
Людська сутність, яка створена для дружби
та любові сама за те стверджуючи говорить.
І добре, якщо Твоїм напарником буде красива Жінка.
Розумна Жінка, розум якої зазвичай наче прикритий,
і тільки тут, на полі розкривається та Тебе лякає.
Своїм Подвійним Ферзевим Гамбітом.
Гамбітами з розуму та тіла,
Вона Тебе постійно переграє.
Насіння невпевненості висаджене відтепер,
бо чим ти можеш Її тепер цікавити?
Грою в якій Вона все інтуїтивно перемагає?
Грою де Вона вже заради Тебе піддається,
щоб ти лиш відчув перемогу, якої немає?
І Вона знову перемагає у Вас обидвох в уяві.
Її коні по краям дошки гуляють, що за сором.
Її пішаки в центрі стоять, розмінюються.
Її слони та тури бояться та втікають.
Вона наче в незрозумілий "захист" грає.
"Вона домінантності Від когось розумом та тілом прагне.
Вона занадто розумна для Мене, навіщо я Їй, не знаю."
Лиш думки Твої говорять і Вона це розуміє.
І тепер і Вона налякана від того,
що Ти відкрив і показав в ній Самій,
що було завжди, але Вона просто не знала.
Вона налякана Твої ірраціональним страхом.
Ви обидвоє вже відтягуєте кінець,
який заздалегідь передбачений,
і такий вже небажаний, жахливий.
Це - смертельне, саморуйнівне танго,
в якому переможе найхолоднокровніший.
"Холоднокровність", яку тільки Ти бачиш,
Вона ж просто фігури переставляє правильно.
Ви обидвоє вже пустого майже поля чекаєте.
Тільки щоб одне одного в "цугцванг" завести,
бо ніхто з Вас вже не хоче перемагати.
Але Ти відкритий, продовжуєш наміряно
Одиноко Короля відкритим залишати,
хоче Це вже давно ендшпіль
в якому він має Сам фігури забирати.
Ти прагнеш вже найжорстокішої
в шахах розправи
в рідному для чорних кутку -
мату трьома фігурами.
Це вже давно не гра, а щось інтимне,
між Вами особисте, "що завжди було".
Лиш думаєш "Тепер бачиш?
Тепер розумієш?"
Вона бачить і розуміє,
Свою над Тобою владу страшну.
Тепер Вона бачить і розуміє,
що ця гра лиш для Тебе Одного метафора.
Вона бачить і розуміє, як Ти забув,
що Ви Воюєте одне проти одного,
тільки тут, на полі, на рябих клітинах.
Тільки тут, Ви по обидві різні сторони,
а там, у Світі Ви одне, трясця ціле.
Виживаєте Разом в цій реальності прогнилій,
допомагаєте одне одному не заклякнути в існуванні.
Але трикляте насіння висаджено, висаджено.
Бо апофенія випалює Твої йо**ні мізки,
і це причина, чому Вона поруч з Тобою.
Через Твої роздуми на вістрі безумства та логіки.
Їй лиш все Ясно, Вона легко знаходить і бачить
вихід у встановлених, навіть широких рамках.
Ти ж бачиш в тому щось банальне,
і знаходиш сенс там де Його немає.
Ти бачиш вже в рябих клітинах причину -
"в грі ради приємного забуття в роздумах".
І вже ніякого задоволення вона тобі не приносить.
А їй навпаки натомість, легше розбиратися у баченому.
І Ти вже тільки заради Неї забувшись граєш,
і Її задоволення Від гри і в Тобі грають.
Вона поруч з Тобою, Вона з Тобою,
тому що, Ти тісні рамки Життя розглядаєш,
які Її лякають, ті рамки для картини,
яку Вона через Силу малювала,
самовіддано, бо Вона Сильна,
і Вона тепер в цьому не Сама.
Ти для Неї рамки розширюєш.
Ти Її "Теорія Всього, Ризома",
яка сама себе розкриває
та Її сутністю наповняє.
Вона ж для Тебе - Сама та Картина.
Все, що може в рамках бути створено.
Але зрозумієш Ти це все запізно, запізно..
Зрозумієш Своє для Неї значення..
Значення, яке Ти Сам метафорично
на шахах показав, і сам не зрозумів
Бо ніколи не дивишся з боку
на Власну картину, лиш на рамку..
Але Вона, Вона Все Побачила
те, що наче скидає Твій надуманий
тягар "невідповідності",
який і залишився насправді..
Ти показав Їй наочно причину тих
до Тебе Її проявів турботи,
ласки та ніжності..
Але недолугість так і залишилася в Тобі
Навіть опісля всього цього Її слів -
"- Хотіла б Я бути для тебе гідною.."
Твої рамки - це кімната дзеркальна,
в якої немає стелі, але туди ти не дивишся,
а там Всесвіт з можливостей,
в які Вона постійно дивиться,
і не може вибрати,
для того Ти Їй і потрібен. -
Він поглянув на "Мат",
що був зліва в мене за спиною
На одинокого білого короля справа,
що тримав перед собою не меч, а посох
до якого наближалися два невисокі чорні воїни
в гладких латах та вперед мечами виставленими
Оглянувся та глянув на чорного списоносця,
офіцера, що стояв зліва, майже в кутку
вже в нього за спиною
Допив, схоже, що все з кубка
Його очі заблищали,
і Я точно впевнений,
що не від сп'яніння
Він знову усміхнувся
і Я зрозумів Його усмішку постійну,
зі стиснутих губ усмішку не презирливу -
це маска, за якою прихований сум
- Трясця, закінчився тютюн.
Так, Вона Розумна..
Вона Розумна, легко грає в те,
що в Тебе набуває "якусь там" сакральність.
Вона Розумна, Вона не боїться отримувати задоволення,
коли є нагода в баченій та зрозумілій можливості.
Якщо Ти розумієш, про що Я вже верзу.
Вона ніколи не буде "гру вдавати".
Ніколи не запитає "Ще довго?"
Бо розуміє, що ця нудьга або Її вина,
бо не показала не навчила, "що і як там в неї".
Або лиш Твоя початкова недосвідченість,
яка згодом виросте у невситиму пристрасть.
Він Тебе в ній втопить, дай тільки "можливість".
Та Ти за Мене не менше про це все знаєш. -
Знову підняв кубок,
наче, щоб впевнитися,
чи той справді вже порожній
- Мало налив, тут ж на літра десь три..
І не роби ті мої слова про "маленьку дівчинку"
Своєю першопричинною, єдиною місією.
Спочатку спробуй знайти Собі Подібну.
Щоб можливо не вдумуватися,
не ганяти Себе думками за те потім,
що дарував комусь прокляття чи благословіння?
Кожен з Нас, хоч раз в рік, але сюди навідується.
Зайди до Геї, можливо там Спить вже якась, чекає.
Білосніжка, яка відкусила більше з яблука,
яблука-вічності, аніж проковтнути зуміла.
Але навряд чи в тих трьох кімнатах,
що на другому поверху, спить та,
що вважає Себе Жінкою.
У сні мотати, коротати час -
це виключно наша біда, чоловіча.
Тоді залиш Геї записку,
в якій буде намір описаний,
намір в прагненні Напарниці.
Вона буде знати кому Її передати.
А ось Тобі "хобі", про яке Старий говорив.
Я просто Тебе залякав та попередив,
щоб Ти складність гри не перекладав
до Своїх метафоричних в ній бачень.
Потрібне щось метафорично глибше,
щоб не бачити метафор на цьому полі більше.
Катоптрика..так, катоптрика..
З її кривими хвилями
та малими і великими
нескінченними числами.
А там і кардинальні числа, і континуум,
і аксіома вибору, і ефект спостерігача,
і те, що Ти реальність навколо себе Сам твориш.
В спробах Її описати, поміщаючи Її в Свою свідомість.
Я ненавиджу цю гру, і ніколи не любив.
Я навчився грати в неї тільки тому,
що вона надає багато сторонніх
не типових для реального життя роздумів,
які можуть допомогти пригадати, те, що забув.
І "щось там згадати" зовсім не Я мав.
Тай те не допомогло для Тої "що Мала".
Це - так, вже просто пам'ятник з епітафією:
"Важко картати себе за ходи зроблені,
а ще важче картати себе за ходи впущені."
Я ненавиджу цю гру, яка за постійне нагадування:
"Безконечних можливостей в кінечних варіаціях." -
Зліва від нас і цих шахів - цитадель,
яка наче пам'ятник архітектурний
усім стилям відразу колись придуманим
Як погано не знати Імені,
і в думках використовувати
одні того не варті займенники
Але з цитаделі, що без дверей
Вийшла Вона, та дівчина
в сукні легкій рожевій
Підійшла до шахів
на них не сходячи
Її руки здійнялися,
а Мої разом з тулубом
світло-зеленою,
приємно пахучою рідиною
почали ніжно омиватися
а крихітні дубові та клинові
листочки в ній сажу стирати
сірувата вже рідина над мною
зібралася та розчинилася
- Маленьке диво від Друїдочки. -
Сказав Він, на Неї поглядаючи
та Її киваючи у відповідь
на простягнуту до Нього Її руку
Піднявся, розправився
- Досить вже думати,
що Ти Її цілісність світу
Своєю холодністю розбиваєш.
Час бачити, як і щось конкретно матеріальне,
так і щось все, що з того може бути створене.
Час рамки розбивати та нові, ще більші збирати.
Час картини ще більші, ще красивіші малювати.
І зараз Я буду маленькою картинкою, віддзеркаленням,
тільки одного Мене для Її рамки маленької.
А Вона не буде навіть і розуміти,
що Вона розширює Власне Мої Межі.
Як не розумів і Я колись, давним-давно..
Час.. час для одне одного полотно тримати,
поки один хтось буде штрихи наносити.
Так.. так і знаряддя для нових рамок
в меті і цілі для одне одного подавати..
..все сама, сама, сама робила..
яка ж вона була сильна..
доля.. і доля, що за доля,
яка доля в неї була та стала..
як ж вона мене любила..
і за що.. ? чому.. ?
за холодність реальності,
яку я в неї постійно вливав?
через свою доброту та жаль
до того, хто ніякої компанії
окрім того холоду не знав?
я ніколи не навчуся,
ніколи не змінюся.. -
Він це говорив
та все на свою долоню дивився,
тонкі, довгі пальці розглядав
хвилину так постояв і рушив
- Постривай, - Я підскочив,
та Йому руку знайомства простягнув
- Як Тебе хоч звати? Мене Артур. -
Він зупинився
та лиш корпусом повернувся,
і знову по-своєму щиро усміхнувся
- Немає значення, як Мене там звати.
Я не шукаю дружби, бо Всі з ким Я дружив
з Життя по власному бажанню пішли.
"Мій гурт?" Ми не друзі, просто знайомі,
які обіграють те, що своєю серйозністю
виглядає насправді по-смішному.
Ми займаємося чимсь хлопчачим,
дуріємо і радіємо від дрібничок.
Немає значення, Артуре, що звучить, як "Арктур".
Немає значення, бо Ми більше не зустрінемося.
Немає значення, бо Я вже все, що хотів Тобі сказав.
Що ще говорити Тобі? Батьківські настановчі моралі?
Чому Тебе ще навчити? Людей вбивати?
Так бий в голову, наче кролика забиваєш.
Вони навіть, як і кролики тоді пищати починають.
Вдарив недостатньо сильно значить, або того й хотів.
Немає значення, як Мене там звати,
бо Я сюди не скоро повернуся.
Бо та, що зі Мною тут зустрічалася
або у відзначеній в минулому хвилині тиждень кожен -
вже два місяці не приходить, і це - добре.
Вона забулася у щасті - це видно на троні.
Так, порада, посидь ще на ньому.
Ді**ко, і не забудь про будильник,
а то станеш ще одним шматком м'яса.
Свідомість якого лиш "Эхом" в часі літає.
Посидь, бо його найшвидша інтерактивність -
така ж, яка буде і в "смолі" звична.
Це допоможе контролювати в ній Час краще.
Ти навчишся розбивати секунди на пікосекунди,
але Я вірю, що ще й на менші частинки.
Пам'ятай, що звідси в трьох останніх
з дванадцяти секунд - Все.
І не рухайся сюди, в майбутнє
з четвертої по дванадцяту без Сонця поруч,
але сміливо рухайся звідси в минуле по четверту,
а далі Споглядай, Запам'ятовуй, Вчися.
І добре, якщо в Тебе буде Супутниця,
а то наодинці подорожувати
та ще й в Часі - це ху**во,
знаю, запевняю. -
Розправив широко руки,
нахилився вправо, вліво
і хихоче, і сміється
награно, не правдиво
- Я - вершина Хреста, який лежить Весною
та Осінню, і стоїть над горизонтом Влітку.
І Я говорю, не ходи Сам на те кіно, сходи з Тою. -
Обернувся до Своєї Тієї,
та пішов, швидко та впевнено
Підійшов опустився перед нею на коліна
обійняв, притиснув, тепер Він по груди Їй
піднявся вже з нею на руках, і поніс
до цитаделі, що без брами і дверей
завжди відкрита для.. людей?
Присвячується Вероніці
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913555
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.05.2021
автор: Enol