Я відчуваю, як в кожен атом моєї душі засовують лезо,
Розігріте до чотириста п’ятдесят одного градуса за Фаренгейтом.
Вони пульсують кожну хвилину, доки я тут стою твереза:
Мовчу, наче чорний камінь без стуку в своєму серці. Я чекаю того моменту,
Коли ти сюди повернешся і ввіткнешся у стомлені плечі.
Та чую лиш мертвий біль, бо він роздирає мій спокій на ядра та електрони,
На атоми, кварки, протони, ефір, монополі, адрони та просто на порожнечу.
Тримаю в думках дивні речі. Ні крику, ні віри, ні стогону.
Подібна холодній колоні з титану чи навіть сталі. Тримаюсь міцніше від дуба.
Тебе ж бо для мене так мало. – Так мало, але так багато.
Неначе вогню задля страти того, хто в книжках живе. Й нехай палітурка груба,
Твої божевільні губи дотла спалять все живе, а може і мертве, як знати.
Ти – градус смерті моєї. Ось так тебе важко кохати.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914241
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.05.2021
автор: Чорнильна