Жила у лісі вовча зграя,
Горя й голоду не знала,
До тих пір поки вівця,
Не заявила про права.
Жуючи травичку тихцем,
Раптом тупнула копитцем,
Натягнула вовчу шкуру,
Ватажком, - сказала, - буду.
Дехто м'ясом подавився,
Хтось у скроню застрелився,
Віднесли вівцю до трону:
"Нехай буде, папріколу".
Не життя тепер, а перли,
Вовки у зграї траву жерли,
Вівця старалася завзято,
З вовків створила власне стадо.
Ватажок колишній злився,
Нужбо, братці, схаменіться,
Із вовків хоробрих, бравих,
Перетворили вас в баранів.
Та вівця у вовчій шкурі,
Притягла вовків під мури,
Були націлені стволи,
Взвили разом всі вовки.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914538
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.05.2021
автор: Максим Кульгавий