Не запитуй, чому опустила так плечі донизу.
Це лиш схил до землі, аби відштовхнутись й злетіти.
Їй нестерпно ходити босоніж по гострому лезу
і вже ба́йдуже те, що круки чорнокрилі поблизу,
бо у неї сьогодні на серці зродилися квіти.
Отакі, як вона щораз мріяла у подарунок –
не пістряві, без кольок, духмяні та ніжні на дотик.
Ну, а ще вона мріяла сукню в дрібний візерунок,
щоби, мов поцятковану, в сотні іскристих краплинок.
А до сукні ще навіть прикраси, що схожі на ноти.
Ще учора було їй так ніяково за ці мрії –
бід довкіл не злічити, а в неї якісь забаганки.
А тому в черепку посадила кімнатні лелії
і купила за знижкою сукню, фасон – ностальгія.
Ну, а далі – з бажаннями й мріями грала в мовчанку.
Та сьогодні чомусь відлягло, а чи то збунтувалось,
все змінилось у мить, як дізналась про стан материнства.
Хоч вона ще не знала, що саме у ній відбувалось,
бо її то до сліз, то до сміху нараз проривало.
І нахлинули спогади родом аж ген із дитинства.
А ще він… Як її цілував день у день, мов сп’янілий.
Говорив, що як сонце вона – не надивишся вдосталь.
Пригадались усі його дотики до її ліній,
і його сивина, і сорочка в улюблений синій.
І як дуже любив, коли все було щиро та просто.
Стрепенулась, вдихнула повітря й розправила спину.
Відшукала у пам’яті номер, який не забути.
“Я спитати... Привіт! А ти маєш для мене хвилину?
Не повіриш... Я доньку народжу для тебе чи сина”.
Усміхнулась й пішла, щоб купити омріяні квіти.
© Ольга Береза
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915174
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.05.2021
автор: Ольга Береза