Міняються правителі, хвигури...
Клубочиться історії юга!
І зирить Щорс на вулицю Петлюри
з питанням: "На хіба ж я воював?"
Для кого? що? куди? кому... кричати?
Нарід столичний вщент оглух, осліп.
Хіба поспівчува йому Хрещатик
(і тричі перехреститься услід).
"А може дочиргикать до Тараса?
Можливо Шева відає хоч щось?
Кличко сказав: я – київська окраса", –
таке собі кумекав далі Щорс.
"Хоч маю більшовицьку "піднаготну" –
та родом із чернігівських країв!
Сидітиму на конику вільготно.
Урешті-решт – я хліб вкраїнський їв!
Мав гріх я: Стародуб віддав чекістам.
І трішки українців постріляв...
Такий був час, що нас місив, мов тісто.
Глитала спрагло кров суха рілля.
Тепер про мене міфів не бракує,
що їх партійний орган наплодив.
Все просто: від своїх спіймав я кулю.
На тому і закінчився комдив.
Проте у мене кінь тепер красивий.
Хоч бронзовий – та з нього б я не зліз!
Просиджу ще сто літ, як дасть Бог сили.
Бо вже у небезпеці кінський хвіст.
За ним, як відіб'ють коню копита,
з конем і я на землю гепну – Щорс...
Ще думаєте досі, що робити?!
Скоріше вже робіть зі мною щось!"
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915590
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.06.2021
автор: Олександр Обрій