Здавалось, був – немов граніт,
Бо не лякався й грому.
Шумів той ясен край воріт
Малому і старому.
Кремезний стовбур купу літ
Вшир роздававсь і вгору.
І діда, й прадіда моїх
Забуде ще не скоро.
А я, тоді мале дівча,
Одне про ясен знала:
Удень від сонця захища,
Вночі – шумить зухвало.
Але й без нього теж – ніяк.
Ще б пак, цей ясен – дідів!
Ми з ним – давно одна сім’я,
Ми з ним – направду рідні…
…Порозліталися літа,
Батьки – вже за межею.
Сім'я також давно не та,
Й не бути їй тією.
Відбув своє і ясен наш –
Новий господар зрізав.
Мінлива справді путь земна –
То рано ще, то пізно...
Лишень у спогадах ті дні,
Коли були всі разом –
Діди, батьки і ми, малі,
А біля брами – ясен.
© Надія Бойко
03.06.2021
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915762
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.06.2021
автор: Надія Бойко