Вже не пройдуся, рідними стежками,
Батьківська хата припала до землі,
Посеред трав зруйнована дощами,
Ніби кропИва, жалить серце мені.
Колись стежини й не одна до хати,
Поміж квіток стелились рушниками,
Рясно ромашки й п`янкі кущі м`яти,
Тепер на жаль, покриті смітниками.
А де ж той луг!? Он, чагарники всюди,
Й висохший став, уздріла далеченько,
Побіля них всякого хламу груди,
Боляче бачить, а де ж лелеченьки?
І дуб старезний, зранений схилився,
То від журби, напевно птахів нема,
А колись чубчик сонцем золотився,
Тепер коріння гниє, сповила тьма.
Від хімікатів. Безвідповідальність,
Й людства безжальність, загубить природу,
Чому черстві? Сповиває байдужість?
Усе звертають певно на погоду.
Ледь- ледь видніється річка – вонючка,
Не знати й звідки, в неї течуть води,
Кілька вербичок, скривлені гіллячка,
Руді листочки, з журбою п`ють воду.
У виживанні, жовто- руді трави,
Лиш лопухи здіймаються до неба,
Ці не бояться гидкої отрави,
Все ж чорні плями, деінде на стеблах.
Вкотре погляну, не впізнаю села,
Вже не пройдуся рідними стежками,
Далеко в лісі… зозуленька спіла,
В душі печаль, я ж пройтись сподівалась.
09.06.2021р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916395
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.06.2021
автор: Ніна Незламна