Майже щоночі їй хочеться стрибнути в небо,
так, щоби відгомін люду не було чути.
Краще шугання вітрів та пташиний щебет,
а знизу дахи, що є прихистком для отрути.
Майже щоночі їй хочеться все призабути.
Вона не любила пояснювати йому,
чому п’є лиш вистиглу в зимних долонях каву.
Носить білизну із запахом тіла й чому
все те, що табу, є найбільше для неї цікаво.
Вона не любила в розмові високі октави.
Часто у сутінках чула, про що кажуть стіни,
всі бесіди їхні у сотні гучних голосів.
Клала вату до вух і закутувалась у хустину,
аби лиш не чути тих схожих на скрегіт слів.
Й молилась про те, аби швидше вже день підоспів.
Вона не боялася десь виглядати смішною,
із купою незрозумілих для натовпу звичок.
Стрибала в фонтан, прикидалася часом німою.
Усім перехожим вдивлялася наскрізь в обличчя
й не завжди відгукувалась, коли хтось її кличе.
У неї були сині стоптані вщент черевики
й стара парасоля з минулого тисячоліття.
Ще ранець на плечі тендітні – доволі великий,
розіпханий книгами, бутлем води та повітрям.
Вона не боялась здаватися пані з привітом.
Усе, що їй треба, у неї так ніби й було,
але серед люду здавалась усім збайдужіла.
Крім нього. Він пильно тримав понад нею крило
та дбав, щоб в котрусь із ночей до небес не злетіла,
і млів від білизни із запахом її тіла.
Він відчував її шкірою наскрізь й усю,
як відчувають тепло, і повітря, і воду…
Мив черевики, сплітав їй волосся в косу
й боявся сполохати, як доторкався зісподу.
Та цінував як найбільшу в житті нагороду.
А над світанком, коли вона все ж засинала,
він цілував її шию, і плечі, й зап’ястя...
Дихав крізь пасма волосся, котре розпускала.
Думав: “О, Господи, як же в житті усе вчасно”.
Й дякував за божевільне та крихітне щастя.
© Ольга Береза
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916618
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.06.2021
автор: Ольга Береза