(До 5-их роковин з дня загибелі Василя Сліпака. Він загинув від кулі снайпера 29.06.2015.)
Він мав кохання, затишок родинний
І Україну, змучену в війні,
Згорів за неї воїн у вогні.
Зробивши вибір, мо’, в лиху годину,
Замовк навік не голос – голосище!
Його струна затихла назавжди!
Земля зуміє вдруге народить
Такого ж сина, адже є посил ще…
Народна пісня й праведна земля,
І вечори у зорянім намисті,
Він полюбив це все іще малям
І в сорок теж любити не втомився.
Залишив рано батьківський поріг,
Аби пісенну вишину здобути.
І це не був його синівський гріх,
Бо й України теж не міг забути.
Його контр-тенор всіх подивував,
Адже у світі був чи не єдиний,
Без пісні він життя не уявляв:
Із нею спав, вона його й будила.
Він мав усе: кохання, славу, сан,
Та марив Україною щоденно.
Неспокій його душу колисав:
Чому народ його живе нужденно?
Любов його до рідної землі –
Річ, без якої він себе не мислив,
Бо там найголосніші солов’ї
Й те джерело, з якого вперше вмився.
Кохання, пісня і його земля –
Саме з них трьох зробити мусив вибір.
Здогадувавсь про наміри Кремля
І хвилювавсь, скількох ще ворог виб’є.
Свідомо обира він ту з доріг,
Що приведе його у …царство Боже,
Знав, що війна – не батьківський поріг,
А в час грози співати теж негоже.
Собі накаже: пісня зачека
Й кохання також трохи почекає,
Бо ж Україна кровію стіка,
А це козацьке серце болем крає.
Контр-тенор свій замінить він на бас,
Але в душі не зменшилось тривоги…
І мчав нащадок роду на Донбас,
Аби наблизить радість перемоги.
Став оборонцем рідній він землі
Цей велетень із двохметровим ростом,
Знав, що жалю не мають москалі,
Тож дався вибір цей йому не просто.
Співав тепер його вже кулемет,
Щоб землю рідну від багна звільнити.
В душі ж Василь скоріше був поет…
Чи роковий настав отой момент,
Коли життєві перервались ниті.
Минала ніч коротка й ледь терпка,
Впилося димом й чебрецем повітря,
Остання ніч для Васі Сліпака,
Що долю розп’яла його на вістря.
Він чув і побратимове «прощай»,
З ним поріднився, хоч і не по крові,
Чув, як із тіла вирвалась душа
І до зірок злетіла вечорових…
Його не кожен з друзів розумів,
Кажуть, не мав загинути він права,
Та «Міф» піднятись вище них зумів
І гідно виконав свою синівську справу.
Злетівши на крилі любові в рай,
Тепер зорею ізгори нам сяє.
По ньому кроки теж свої звіряй,
Рятуй свободу від Дінця до Сяну!
* – позивний Василя Сліпака на фронті.
Ганна Верес (Демиденко).
1.07.2021.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918357
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.07.2021
автор: Ганна Верес