В небі хмарки – дивовижні звірята –
повз лісосмуги повзуть-пролітають.
Серцю в них ковзати й сенси звіряти.
Гупати в груди, немов у литаври.
Ватяні пасма: слони і дракони,
грізні боги, граціозні богині...
Думка ширяє шулікою, тоне
в малорухливім, пухкім хмаровинні.
Думці спокійно, замріяно, легко
птахом витати у стиглій блакиті.
Думко-шуліко і думко-лелеко,
гайда хвости хмарозаврам крутити!
Верби, акації, клени, осики
пнуться і крони вмочають у хмари.
В спеку сльоту життєдайну носити
звірам небесним, зібравшись в отари.
Хмари сіріють, синіють, чорніють.
Важчають, пухнуть, густішають, тверднуть.
Промінь все далі. Темнішає гілля.
Гнуться додолу розпатлані верби.
Балки, ставки, лісосмуги і села
мов овдовіли, зчорнівши на траур.
Чи не єдина – осяйна веселка, –
скрапує дощиком думка у трави...
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918739
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.07.2021
автор: Олександр Обрій