Спекотну завісу відгорну рукою,
В нічну безшелесність нарешті ввійду.
Не видно з-за обрію гриву руду
Світила з натурою вельми крутою.
З натхненням воно узялося до справ,
Щоб землю опісля дощів відігріти,
Й, підмочену вже, репутацію літа,
Що шморгає носом у заростях трав.
А людям хіба щось колись догодило?..
То мокро, то холодно, спеку клянуть...
Така у людини вибаглива суть,
Тож вкотре “отримує допінг” світило.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919148
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.07.2021
автор: Патара