Щеплення

–  Привіт,  любий!  –  відразу  беручи  ініціативу  в  свої  руки,  Ілея  підставила  рум‘яну  щічку  для  поцілунку  Денису.
–  Вітаю,  кохана,  –  тепло  посміхнувся  той  і  ніжно  цьомнув  її  у  відведене  для  цієї  урочистої  церемонії  місце.
–  Давно  чекаєш?  –  поцікавилася  з  простодушним  виглядом  дівчина  ніби  і  не  помітила,  що  спізнилася  на  побачення  на  добру  годину.
–  Та  ні,  ось  лише  встиг  купити  тобі  морозиво,  –  зовні  спокійно  промовив  молодий  чоловік  і  простягнув  Ілеї  маленький  яскравий  пакуночок  із  написом  «Крем-брюле».
–  А  собі  ж  чому  не  взяв?  –  як  нічого  й  не  сталося  поцікавилася  юнка.
–  Я  своє  уже  з‘їв…  –  знічено  відповів  Денис.
–  А  думки  мене  дочекатися  не  виникало?  –  зовсім  уже  безцеремонно  запитало  дівчисько.
–  Та  я  чекав,  але  потім  побоявся,  що  воно  зовсім  розтане…  –  почав  було  виправдовуватися  Денис.
–  То  чому  ж  тоді  і  моє  не  з‘їв?  –  в  аналогічному  форматі  пролунало  наступне  запитання.  –  Що  мені  тепер  робити  з  цим  «молочним  коктейлем»  –  продовжувала  уже  сама  до  себе  Ілея,  тримаючи  двома  пальцями  пакетика,  з  якого  починала  капати  рідина  білуватого  кольору.
–  Не  знаю,  –  знизав  широкими  плечами  хлопак  під  два  метри  зростом.  –  Може  давай  я  викину?
–  Я  сама,  –  дівчина  окинула  поглядом  навколо  і,  помітивши  в  кількох  метрах  металевий  кошик  для  сміття,  зробила  невеликий  крок  назустріч  та  мов  досвідчений  баскетболіст  вправно  закинула  пакет  з  «молочним  коктейлем»,  який  ще  годину  тому  називався  морозивом,  прямо  в  кільце.  –  Три  очка!  –  задоволено  посміхнулася  вона  і  переможно  підняла  догори  затиснуту  в  кулак  праву  руку.

*  *  *
Вони  познайомилися  більше  двох  років  тому.  Це  було  в  міському  палаці  спорту  під  час  гри  місцевої  баскетбольної  команди,  куди  Ілею  затягнула  її  подруга.  Хлопець  Юлі  професійно  займався  баскетболом  і  грав  тоді  у  складі  команди  господарів  площадки.  Під  час  перерви  вони  вийшли  в  хол,  щоб  випити  кави  в  одному  із  буфетів.  Оскільки  марнувати  час  не  хотілося,  Юля  підійшла  до  товариша  свого  хлопця,  що  стояв  десь  всередині  довжелезної  черги,  і  попросила  пропустити  їх  вперед.  Денис,  а  то  був  саме  він,  охоче  погодився,  а  коли  інші  любителі  кави  та  різного  роду  смаколиків,  що  розташувалися  позаду,  стали  активно  висловлювати  своє  обурення  такою  поведінкою,  пояснив,  що  це  його  дівчина  з  подругою,  з  якими  він  разом  завітав  на  гру.  Юлі  нічого  не  лишалося  як  тільки  познайомити  Дена  з  Ілею,  що  вона  і  зробила  не  без  задоволення.  Після  закінчення  гри  Денис  біля  виходу  з  палацу  дочекався  на  дівчат  і  запросив  їх  до  кафе,  а  потім  провів  Ілею  додому.  Так  поміж  ними  виникла  взаємна  симпатія  і  відтоді  вони  стали  регулярно  стрічатися.

*  *  *
Сьогодні  вони  домовились  зустрітися  в  міському  саду  з  самого  ранку,  аби  мати  змогу  прогулятися  перед  щепленням.  Рік  тому  дівчина  вступила  до  клубу  морських  подорожників  і  Денис  від  її  імені  щомісяця  вносив  кошти  на  відповідний  рахунок.  Накопичена  за  цей  час  кругленька  сума  та  бонуси  клубу  давали  їм  можливість  на  десять  днів  орендувати  двомісну  каюту  на  круїзному  лайнері,  який  мав  їх  доправити  на  екскурсію  до  Об‘єднаних  арабських  еміратів  і  назад.  Однак  несподівано  на  перешкоді  планів  мандрівників  стала  всесвітня  коронавірусна  пандемія.
Ілея  давно  уже  пропонувала  Денису  щепитися  проти  COVID19,  оскільки  це  було  обов‘язковою  умовою  туристичної  поїздки,  але  він  чомусь  уперто  не  погоджувався.
–  Ти  що  боїшся?  –  десь  за  пів  року  до  цієї  зустрічі  запитувало  дівча  вагою  близько  п‘ятдесяти  кілограмів  і  зростом  ледь  більше  півтора  метра,  зазираючи  прямо  в  очі  двометровому  велету  масою  з  добрий  центнер  живої  ваги.
–  Ні,  –  спокійно  відповідав  той.  –  Просто  на  сьогодні  ще  повністю  не  вивчена  природа  цього  захворювання.  Та  і  те,  що  вони  називають  вакцинами,  ще  не  є  такими.  Повір  мені,  я  не  даремно  закінчив  чотири  курси  медичного  вишу,  хоча  й  за  спеціалізацією  «Спортивна  медицина»…
–  Але  ж  розробкою  сироватки  займаються  провідні  лабораторії  світу!  Ліки  пройшли  випробування  і  сертифіковані  для  застосування,  –  наполягала  мала.
–  Не  можна  розробити  ефективні  і  безпечні  ліки  від  хвороби,  природа  якої  остаточно  не  досліджена,  –  спокійно,  але  впевнено  стояв  на  своєму  Денис.  –  Ти  лише  подивись  телевізор,  люба,  і  зверни  увагу  на  те,  як  чи  не  щотижня  змінюється  позиція  так  званих  фахівців.  Спочатку  вони  стверджували  про  необхідність  однократної  вакцинації,  потім  деякі  виробники  стали  говорити  про  потребу  повторної.  Далі  –  гірше:  мало  того,  що  щеплення  не  дають  стовідсоткової  гарантії,  але  їх  захист  обмежується  лише  половиною  року.  До  того  ж  в  медичних  колах  немає  одностайної  позиції  стосовно  непоодиноких  фактів  захворювань  і  навіть  летальних  випадків,  які  мали  місце  саме  після  щеплення  проти  коронавірусу!  Більше  за  те,  згодом  з‘явилися  ствердження,  що  люди,  які  перехворіли  на  COVID19,  взагалі  не  набули  належного  імунітету  проти  нього!  Хіба  це  не  нонсенс?  –  закінчив  свою  мінілекцію  недипломований  медик.
–  Однак  нічого  іншого  на  сьогодні  світова  медицина  не  вигадала!  –  не  вгавала  Ілея.
–  Саме  не  вигадала,  а  не  створила,  –  сумливо  посміхнувся  Денис.  –  Треба  зачекати,  –  стояв  на  своєму  він.  –  Не  можна  без  достатніх  досліджень  вторгатися  в  генетику  людського  організму.  Це  тобі  навіть  не  генетично-модифіковані  продукти  з  надписами  «Без  ГМО»  на  упаковці,  що  останнім  часом  прямо  заполонили  прилавки  магазинів.
Час  ішов,  а  в  царині  протидії  ковідній  пандемії  нічого  не  змінювалося  в  кращу  сторону.  Навпаки,  стали  з‘являтися  нові,  більш  агресивні,  різновиди  вірусу,  а  розробки  противірусної  вакцини  буксували  на  місці.  Ніяких  ефективних  препаратів  у  світі  вакцин  не  з‘являлося.  Медики  лише  радили  обмеження  контактів,  збільшення  кількості  і  частоти  вакцинацій.  Така  невтішна  динаміка  зрештою  допомогла  Ілеї  дотиснути  Дениса  і,  коли  вони  підібрали  відповідний  круїз,  той  таки  вимушений  був  погодився  на  вакцинацію  існуючими  препаратами.

*  *  *
–  Може  посидимо  в  парку  на  лавці  чи  вип‘ємо  кави?  –  звернувся  тихо  Денис  до  Ілеї.  –  У  нас  до  візиту  в  лікарню  ще  є  пару  годин.
–  А  ти  як  думаєш?  –  відповіла  панянка  на  питання  запитанням  і  не  чекаючи  відповіді,  схопила  молодого  чоловіка  за  руку  та  поцуприкувала  його  до  літнього  майданчику  кав‘ярні,  що  розташувалася  на  території  міського  саду.
Замовивши  каву,  а  дівчині  ще  і  морозиво,  Денис  знову  поринув  у  роздуми  стосовно  прийдешньої  вакцинації  і  це  не  могло  залишитись  поза  увагою  Ілеї.  Серед  її  дівочих  «цнот»  була  одна,  яка  особливо  додавала  головного  болю  обранцеві.  Із  завидною  постійністю,  не  рідше  одного  разу  на  тиждень,  вона  знаходила  будь-який  привід  для  «виносу  мізків»  на  ґрунті  ревнощів.  Її  зазвичай  не  турбувало,  що  підстав  для  цього  не  було  жодних.  Ілі  подобався  сам  процес,  ритуал  принесення  пожертви.  Як  пожартував  хтось  із  оточення  Дениса,  ритуал  поїдання  сірої  речовини,  прозоро  натякаючи  на  його  занадто  м‘який  характер.  З  часом  дівчуля  без  цього  уже  просто  не  могла  жити,  а  він  дещо  звик  і  пристосувався,  намагаючись  слухати  її  мовчки,  лише  киваючи  або  крутячи  головою,  залежно  від  ситуації.  Дехто  з  друзів  став  насміхалися  над  ним,  дехто  –  співчувати.  Він  навіть  сам  собі  не  міг  відповісти  на  питання  –  Навіщо  йому  було  потрібно  оте  «щастя»?  Скоріше  за  все,  це  і  є  її  бачення  справжнього  кохання,  –  приходив  укотре  до  висновку  чоловік,  слухаючи  уже  звичні  сцени  ревнощів  Ілеї.
–  Тобі,  любий,  не  здається,  що  ти  занадто  багато  уваги  приділяєш  своїй  колишній?  –  примруживши  очі,  колючим  тоном  запитала  вона.
–  Ні,  я  з  нею  практично  не  спілкуюсь.  Тільки  у  виключних  випадках  і  лише  стосовно  нашого  сина,  –  здвинув  плечами  Денис.
–  А  вчора  про  що  ти  з  нею  говорив?  –  не  забарилася  кохана  з  наступним  запитанням.
–  Про  сина,  –  брови  хлопа  злетіли  догори,  але  він  миттєво  потушив  свої  емоції.  –  Олег  збирається  до  літнього  табору  пластунів  і  йому  терміново  потрібен  спортивний  костюм,  оскільки  напередодні,  під  час  змагань,  він  невдало  упав  і  роздер  штани…  –  продовжував  уже  зовсім  спокійно  Денис.
–  А  що  зашити  не  можна  було?  –  перебила  його  на  півслові  Ілея.
–  Мабуть  не  можна.  До  того  ж,  яка  в  цьому  необхідність?  –  досить  категорично  кинув  чоловік  і,  не  чекаючи  відповіді  на  своє  риторичне  запитання,  продовжив,  –  Я  не  можу  собі  дозволити,  аби  мій  єдиний  син  уперше  у  своєму  житті  їхав  до  літнього  табору  крайового  «Пласту»  з  подертою  спортивною  формою,  –  тихо,  але  упевнено,  вів  він  далі.  –  До  речі,  а  звідки  тобі  це  відомо?  –  у  свою  чергу  поцікавився  раптом.
–  Ой,  нам  уже  пора,  –  зиркнувши  на  свого  золотого  наручного  годинника,  несподівано  скрикнула  Ілея.  –  Швиденько  розраховуйся  і  пішли,  а  то  запізнимося  на  вакцинацію.  Я  тебе  ждатиму  на  вулиці,  –  защебетала  вона  і,  не  чекаючи  на  реакцію  Дениса,  поспішила  на  вихід.
Розрахувавшись  із  кельнеркою,  той  також  направився  до  центральних  воріт  парку,  де  він  залишив  своє  авто.  Звідки  їй  стало  відомо?  –  крутилося  питання  в  голові.  Його  телефонну  розмову  напередодні  могли  чути  лише  двоє.  В  одному  з  них  він  упевнений  на  сто  відсотків.  Цікаво…  –  так  непомітно  за  роздумами  чоловік  вийшов  на  вулицю,  де  біля  його  автомобіля  на  нього  чекала  Ілея.
–  Швидше,  любий,  я  згадала,  що  мені  ще  потрібно  терміново  заїхати  в  аптеку.
Так  он  же  ж  аптека,  на  іншій  стороні  вулиці,  в  двадцяти  метрах  напроти,  –  ледве  не  випалив  Денис,  але  своєчасно  зупинився.  Цікаво…  –  непомітно  посміхнувся  він  у  вуса  і  мовчки  відкрив  дівчині  дверцята.

*  *  *
Мало  того,  що  вони  приїхали  в  лікарню  на  пів  години  раніше  призначеного  їм  часу,  так  виявилося,  що  вакцинація  взагалі  ще  не  розпочалася  і  біля  маніпуляційного  кабінету  зібралася  солідна  юрба.  Люди,  переважна  більшість  яких  була  без  медичних  масок,  жваво  обговорювали  можливі  причини  затримки.  Хтось  висловлював  думку,  що  вакцину  не  привезли,  інший  припускав  що  медсестри  похворіли.  Раптом  двері  кабінету  відчинилися  і  в  коридор  вийшов  статечний  здоровань  середнього  віку  в  білому  халаті,  масці  і  окулярах  та  гумових  рукавичках.
–  Шановні  пацієнти,  прошу  вибачення  за  затримку.  Нашої  вини  в  цьому  немає.  Вакцина  повинна  прибути  з  хвилини  на  хвилину.  Щеплення  будуть  проводитися  за  встановленою  раніше  чергою,  але  з  відповідним  зміщенням  у  часі.  Заходити  за  попереднім  запрошенням  по  дві  особи.  Підготуйтеся  заздалегідь,  аби  не  було  додаткової  затримки,  –  виголосив  він  авторитетно  і,  не  чекаючи  реакції  обуреного  натовпу,  сховався  за  дверима.
Люди  стали  з‘ясовувати  між  собою,  кому  на  який  час  призначено,  та  формувати  живу  чергу,  яка  розтягнулася  на  кілька  десятків  метрів  і  сягала  вхідних  сходів  будівлі  поліклініки.
–  Це  моє  місце!  –  зарепетувала  якась  немолода  жінка  з  розкішними  формами,  у  великому  червоному  капелюсі.
–  Покажіть  ваш  талон,  будь  ласка,  –  спокійно  відповідав  їй  літній  чолов‘яга  з  дивним  костуром  небаченого  розміру.  –  У  мене  ось  талон  на  10.30,  –  він  дістав  з  кишені  папірець  і  тицьнув  ним  під  ніс  розлюченій  жінці.
–  Я  свій  талон  забула  вдома,  –  категорично  заявила  дама  в  червоному  капелюсі.  Обличчя  у  неї  густо  почервоніло  і  поступово  злилося  з  її  розкішним  брилем.
–  І  в  мене  на  10.30,  –  долучилась  до  розмови  молода  струнка  панна  у  світлому  брючному  костюмі,  тут  же  демонструючи  усім  свій  талон.
–  Більше  двох  чоловік  на  один  час  бути  не  повинно,  значить  у  вас  щось  не  сходиться,  –  непохитно  звернувся  до  дами  в  капелюсі  літній  чолов‘яга  і  взявся  рукою  за  свою  не  менш  розкішну,  але  уже  сиву,  бороду.  –  Доведеться  вам  іти  за  талоном,  часу  вистачає,  –  безапеляційно  завершив  він.
–  У  мене  немає  талона,  я  записувалась  по  телефону,  –  несподівано  змінила  позицію  огрядна  дама  і  колір  її  обличчя  став  яскравішим  за  капелюшок.
–  Раніше  ніж  за  дві  години  ми  не  справимося,  –  звернувся  Денис  до  Ілеї,  спостерігаючи  за  цією  життєвою  виставою.  –  Виходячи  з  чисельності  присутніх  із  талонами  на  більш  ранній  час,  ми  можемо  спокійно  подихати  свіжим  повітрям.
–  Гаразд,  –  на  диво  швидко  погодилась  з  ним  Ілея  і  вони,  попередивши  сусідів  по  черзі,  вийшли  на  вулицю  та  у  сквері  поблизу  лікарні  знайшли  вільну  лаву.
Розмова  не  клеїлась,  а  тому,  діставши  смартфони,  кожен  із  них  поринув  у  світ  всемежжя.  Денис  відкрив  стрічку  новин  на  Ютубі,  а  Ілея  безоглядно  віддалася  переписці  з  подругами  у  Вайбері.
Увагу  чоловіка  привернув  ролик  з  відеозвітом  його  автора  про  подорож  на  острів  Балі.  Зокрема,  ведучий  розповідав  про  тисячолітній  обряд  посвячення  в  дорослі  місцевих  жителів,  який  зводився  до  урочистого  обпилювання  зубів.  Місцевий  священник  звичайним  терпугом,  без  будь-якої  анестезії,  хвацько  обтесував  кандидатам  в  доросле  життя  емаль  передніх  зубів,  особливо,  ікл.  На  заваді  церковному  коновалу  не  ставало  навіть  пошкодження  зубного  нерву  і  мовчазні  судоми  вірянина  від  нестерпного  болю  внаслідок  такої  екзекуції.  На  екрані  Денисового  смартфона  місцеві  жителі,  молоді  і  не  дуже  люди,  докладаючи  нелюдських  зусиль,  стійко  зносили  тортури,  щиро  вірячи  в  необхідність  цієї  релігійної  процедури  з  тисячолітньою  історією.
Невже  в  наш  час  вони  не  усвідомлюють  не  тільки  всю  абсурдність  цього  звичаю,  але  і  шкідливість  його  для  здоров‘я.  Кому-кому,  а  священнослужителям  це  повинно  бути  відомо.  Тим  паче,  що  немало  і  учасників  обряду  виглядали  далеко  не  юнаками.  До  того  ж,  як  зазначав  ведучий  у  своїх  коментарях,  мали  місце  непоодинокі  випадки,  коли  окремі  жителі  острова  не  встигали  пройти  цей  обряд  за  життя  і  його  доводилося  проводити  навіть  над  покійником.  Однією  з  причин  такого  зсуву  «здорослення»  корінного  населення  в  часі  стає  його  досить  солідна  вартість,  яка  сягає  трьох  тисяч  доларів  США.  Тому  кандидати  в  доросле  життя  часто  кооперуються  в  групи,  зазвичай  родинні,  таким  чином  знижуючи  фінансове  навантаження  на  сімейний  бюджет.
Ця  тисячолітня  релігійна  дикість  настільки  вразила  Дениса,  що  його  думки  самі  собою  повернулись  до  нинішньої  процедури  вакцинації.  Чому  не  новий  медичний  ритуал  з  неабияким  фінансовим  ефектом,  –  розмірковував  він.  Правда  шкода  не  така  болюча  і  очевидна,  як  у  спилюванні  зубної  емалі,  але  ж  це  тільки  початок,  коронавірусній  пандемії  стукнуло  всього  пару  років…  Коли  у  двадцять  першому  віці  населення,  керуючись  тисячолітньою,  хоче  й  вочевидь  шкідливою  звичкою,  свідомо  іде  на  ризик  позбутися  зубів,  то  що  тоді  говорити  про  опосередкований  і  не  такий  наочний  ризик  змінити  генетику  людини,  зробити  з  неї  істоту  невідомого  генотипу,  мутанта  з  непрогнозованою  поведінкою.  Як  далеко  в  цьому  зайде  людство  і  що  його  чекає  уже  в  найближчому  майбутньому?  Такі  думки  шуліками  кружляли  в  голові  Дениса.  Як  він  не  намагався,  але  не  знаходив  відповідей  на  численні  запитання.
–  Хочеш  переглянути  ролик  про  те,  як  аборигени  Балі  з  доброї  волі  втрачають  своє  здоров‘я?  –  звернувся  він  нарешті  до  Ілеї.
–  А  конкретніше,  –  невдоволено  кинула  дівчина,  нехотя  відволікаючись  від  екрану  смартфона.
–  Терпугом  пиляють  зуби  без  наркозу  під  час  обряду  посвяти  в  дорослі,  –  максимально  скоротив  зміст  повідомлення  Денис.
–  Навіщо  мені  витрачати  час  на  цих  несповна  розуму  істот,  –  зверхньо  прорекла  Ілея.  –  Пішли  краще  до  лікарні,  а  то  чергу  можемо  проґавити,  –  закінчила  вона  незаперечним  тоном  і,  підхопившись  на  ноги,  попрямувала  в  указаному  напрямку.
Денису  нічого  не  залишалося  як  погодитися.  Наздогнавши  Ілею  за  кілька  кроків  до  входу,  він  галантно  відчинив  перед  нею  двері.  Біля  процедурної  черга  суттєво  зменшилась  і  склала  не  більше  третини  від  початкової.  Перед  ними  зоставалося  всього  кілька  чоловік.
–  У  тебе  відмінна  інтуїція,  люба,  –  посміхнуся  Денис.
–  А  то!  –  демонстративно  закопилила  губу  дівчина.  –  Слухайся  мене  і  в  тебе  буде  все  в  порядку!  –  з  милою  посмішкою  уже  серйозно  прошепотіла  вона  на  вухо  молодому  чоловікові.
–  Так  я  так  і  роблю,  –  знизав  плечами  чоловік  і  знову  посміхнувся.
За  кілька  хвилин  із  процедурної  вийшли  двоє  привитих  щасливців  і  через  відкриті  двері  казенно  пролунало  –  «Наступна  пара!»  Денис  пропустив  Ілею  вперед,  прикрив  за  собою  двері  і  на  невербальну  пропозицію  медичної  сестри  примостився  на  вільний  стілець.  На  іншому  з  виразом  безмежного  задоволення  на  обличчі  вже  сиділа  його  кохана.  Засмак  майбутньої  морської  подорожі  легко  читався  на  її  гарненькому  обличчі.
Засукавши  лівий  рукав  сорочки,  Денис  сидів  мовчки  і  спокійно  спостерігав,  як  «його»  медсестра  легко  взяла  з  холодильника  невеликий  флакон  із  прозорою  рідиною,  за  протоколом  продемонструвала  йому  цілісність  упаковки  та  дату  придатності,  вправно  зняла  захисне  покриття  і  занурила  всередину  голку  щойно  розпакованого  одноразового  шприца.  Набравши  необхідну  кількість  вакцини,  вона  ретельно  видалила  зі  шприца  залишки  повітря,  пустивши  догори  невеликий  фонтанчик.  Затим  узяла  вільною  рукою  шматочок  вати,  віртуозно  змочила  його  в  спиртовому  розчині  і  продезинфікувала  йому  ділянку  шкіри  вище  ліктя.  Затиснувши  вату  між  мізинцем  і  безіменним  пальцем  лівиці,  великим  і  вказівним  вона  дещо  стисла  оброблену  ділянку.  Її  правиця  зі  шприцем  вже  було  рішуче  розпочала  рух  на  зближення  з  його  лівою  рукою.
Несподівано  якась  невідома  сила  змусила  Дениса  зіскочити  з  табурета  і  вирватися  з  тендітних,  але  досить  упевнених,  обіймів  жінки  у  білому.  Він  швидко  став  на  ноги  і  енергійно  махнув  головою,  ніби  струшуючи  якусь  машкару.
–  Прошу  пробачення,  –  звернувся  він  у  простір  якимось  незнайомим  навіть  для  себе  голосом,  –  мені  конче  потрібно  вийти,  –  якось  відчужено  завершив  фразу  і  рішуче  попрямував  до  дверей.
Навздогін  медична  сестра  щось  говорила  про  необхідність  закінчити  процедуру,  що  ця  доза  може  бути  використана  тільки  для  нього,  але  Денис  її  уже  не  чув.  Він  взагалі  не  чув  нікого  і  нічого,  окрім  голосу  своєї  покійної  матері,  який  долинав  зверху.  «Синку,  спасайся!»  –  лунало  десь  із  піднебесся.
Прийшовши  до  тями,  чоловік  зрозумів,  що  сидить  у  сквері  на  тій  же  лавці,  де  за  пів  години  до  цього  дивився  обрядове  відео.  Поряд  з  ним  стояла  Ілея.
–  Що  сталося,  любий?  –  зазираючи  йому  в  очі,  стурбовано  запитувала  вона.
–  Не  знаю.  Сам  нічого  не  розумію,  –  ледве  вимовив  Денис.
–  Чому  ти  раптом  підхопився  і  втік  з  процедурної?  Їм  же  якось  потрібно  тепер  списати  твою  дозу!  –  з  докором  вичитувала  йому  дівчина.
–  Я  й  сам  не  знаю…  –  очманіло  знову  повторив  він.  –  Мама  мені  наказала  спасатися…  –  продовжував  бурмотіти  Денис.
–  Яка  мама?  Ти  ж  говорив,  що  вона  померла  більше  десяти  років  тому!  –  вихопилось  у  Ілеї  спересердя.  –  Гаразд,  почекай  тут.  Я  сама  все  залагоджу,  –  кинула  вона  уже  на  ходу  і  подалася  назад  до  лікарні.

*  *  *
Круїзна  подорож  до  еміратів  відбулася  на  «відмінно».  Від  побаченого  і  відчутого  Ілея  була  просто  в  захопленні.  Фонтануючи  емоціями,  вона  щедро  ділилася  враженнями  з  друзями  та  знайомими,  демонструвала  на  екрані  свого  новенького  смартфона  численні  яскраві  фото  і  відео.
Хоча  Денису  теж  подорож  сподобалася,  але  він  був  набагато  стриманішим.  Питання  з  вакцинацією  вирішилось  чудово.  Денис  виконав  настанову  матері,  Ілея  «полиняла»  на  двісті  гривень,  які  представники  лікарні  прийняли  зі  вдячністю  разом  з  її  підписом  у  відповідній  графі  про  списання  препарату  і  всі  були  задоволені  результатом.  Але  на  цьому  неймовірні  пригоди  не  скінчилися…
Десь  за  пару  тижнів  після  повернення  з  подорожі  один  із  її  учасників  раптом  занедужав.  Як  не  дивно,  це  була  Ілея.  Спочатку  у  дівчини  підвищилась  температура  тіла,  її  став  турбувати  сухий  кашель.  Перший  же  тест  на  COVID19  дав  позитивний  результат.  Коли  у  неї  з‘явилася  задишка  і  біль  в  грудній  клітині,  дівчину  терміново  госпіталізували,  а  невдовзі  підключили  до  апарату  штучної  вентиляції  легень.  Нажаль  це  не  привело  до  покращення.  Навпаки,  поступово  стали  проявлятися  інші  симптоми  хвороби  у  вигляді  порушення  мови  і  рухових  функцій.  Десь  за  пару  днів  дівчина  взагалі  упала  в  кому,  а  на  восьму  добу  серце  Ілеї  зовсім  зупинилося.

*  *  *
Криваве  сонце  сідало  за  обрій.  Холодним  багрянцем  затягло  третину  неба  на  заході.  Осінній  поривчастий  вітер  без  жалю  обривав  із  гілок  навколишніх  дерев  останнє  листя  і  з  пронизливим  свистом  ніс  його  у  невідомість.  Денис  мовчки  стояв  біля  свіжого  насипу  землі  в  дальньому  кутку  міського  цвинтаря,  невтішно  опустивши  голову.  На  могилі  коханої  лежав  великий  букет  сніжно-білих  троянд.  Ось  уже  другий  місяць  він  приїздив  сюди  щодня,  після  роботи,  з  букетом  свіжих  квітів,  які  вона  так  любила.
Сьогодні  рівно  сорок  днів,  як  її  не  стало.  Чому,  чому  так?  –  це  питання  виносило  йому  мозок  усі  ці  сорок  довгих  діб.  Чого  із  них  двох  занедужала  саме  вона,  хоча  щепленням  знехтував  він?
–  Мамо,  пощо  так  сталося?  –  Денис  підняв  до  неба  очі,  повні  туги  і  сліз.
Небо  мовчало,  сумно  схилившись  у  зажурі.

10.07.2021

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919208
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.07.2021
автор: Олександр Мачула