Нас трясло у вагоні метро,
мов у вені відірваний тромб.
Стрімголов нас у темряву ніс
божевільний маньяк-машиніст.
Нас нещадно чавило людьми.
Два уламки кохання – це ми.
І, не вірячи в жодні дива,
трамбувальник юрбу трамбував.
Шаленіючий потяг-садист
до сидіння два тільця притис.
І, поставивши долі на кін,
заіржав, мов пришпорений кінь.
Із вагону людська течія
нас помчала, сама не своя.
І ревло шумовиння юрби,
нас навік розлучити аби.
Попри все, ми спливли – я і ти –
на поверхню людської ріки.
І розбившись, мов піна, об нас,
щез, у плаванні втрачений, час.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919261
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.07.2021
автор: Олександр Обрій