Ти - Сонце, я - Небо, було так в житті,
В роботі, в походах, та ще й в боротьбі...
Ми разом майбутнє своє планували,
У злагоді й мирі жили й працювали...
Життя це безкрає було, чи здавалось,
Ми разом постійно і все нам вдавалось:
В будинку, в природі на рідній землі,
Були ми щасливі, як діти малі...
Ти - Сонце, я - Небо; і ми не здавались,
Коли нас невдачі, чи горе торкалось.
Усе було чисте, як сонце іскристе,
І нам вже й майбутнє здавалося чисте...
Ти - Сонце, я - Небо, а дітки - то зорі,
Пречисті і гарні в земному просторі...
Здавалось, що щастю не буде кінця...
І буде все гарно, як пісня оця...
Та якось в нас зірка одна відлетіла,
Ми втратили спокій, спинить не зуміли...
А потім і Сонце для мене зайшло,
Молилася Богу й питала:"За що?.."
Тепер я, як Небо, у хмарах живу,
Життя замінило любов на журу...
А з нею, журою, все важче вже жить,
І спокій ніколи, й нігде не купить...
Ти - Сонце, я - Небо, Зірки - наші діти,
А ще є онуки і правнуки - квіти...
Для них і живу я, зірками зігріта,
І все, що було в нас, мені не забути..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919425
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.07.2021
автор: геометрія