Кував у серці слово, створюючи вірш,
З думок розпечених в світ виливши кохання,
Допоки спроба не залишилась остання
І почуття не стали гострі мов той ніж.
В слова, як в сталь міцну розплавлену в печі,
Давав останні рими втомленої музи,
Як це робили перед битвами французи,
Морфеми виливши у форми, як мечі.
Летіли іскри в небо з вилитих рядків,
Слова горіли диким полум`ям багряним,
Я без ковтка вина, здавався собі п`яним,
Немов Діоніс з кубком, рівний між богів.
Собі щасливим я здавався…Бо не знав,
Що загартовані слова в гарячій крові,
Сльозами скроплені із залишками солі,
Тобі байдужі будуть…Я тоді не знав.
Я думав в римах щастя…І у їх красі…
В яких я щиро намагався передати,
Що можна так до божевілля ось кохати,
А ти мовчанням своїм вбила мрії всі…
Заборгували ми з тобою цій землі…
Вже десь розгублені від щастя всі підкови,
Коханню борг, мабуть, не виплатим ніколи,
Бо не зажив терпець, що увірвавсь в душі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919954
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.07.2021
автор: Ярослав Ланьо