Дід Семен
Дід Семен помирає важко і в великих муках. Смерть не йде в вимучену та висушену плоть. Душа, замучена життєвими негараздами, постійними тривогами та важкими думами, вперто чіпляється за тіло, в якому вже майже не залишилось нічого живого. Дід лежить на своєму ліжкові, в напівтемряві хатньої кімнати, побудованої своїми руками, роззявивши чорного беззубого рота, та націливши свої сліпі, незрячі очі в недавно вибілену найменшим сином стелю, і тихо стогне від нестерпного болю в нозі. Якби він міг бачити свою ногу, що почорніла вже до коліна і сходить сукровицею, то злякався б від її вигляду більш, ніж від вигляду самої Смерті. Дід не відчуває неприємного запаху сукровиці, бо в його носі все давно повсихало. Він торкався рукою болючого місця, але зашкарублі від важкої та тривалої роботи пальці, нічого не відчувають. Та щось він таки відчуває, бо каже своій дочці: “Таке враження, наче замість ноги висить кусок стерва.” В роті болить і пече від пігулок, які тільки трохи притупляють біль, але на деякий час присипляють Діда. Тоді його старенька дружина і середній син, який доглядає своїх батьків, отримують невеликий перепочинок. Та навіть під час сну, в голові Діда не буває покою. Бо вперте серце гонить холодну кров жилами скаліченого тіла, і примушує жити ті його частини, що ще не вмерли від болю, втоми і часу. На диво-розум у Діда ясний, а памʼять добра. Вкотре переживав дід Семен своє життя, перебирав свої гріхи, та передумував важкі думи. Але ні разу його свідомість не спіткнулась об провину, за яку він міг бути покараний, та приречений якоюсь злою високою силою на такі страшні муки (бо в Бога дід не вірить, а попів не любить). Пройшли перед очима спомини голодного дитинства. Той страшний 32-й рік, коли він зі своїм ровесником - сусідом, з напухшими від голоду ногами, ділився вишневими кісточками, які вони викопали у чужому садку, в купці застарілого людського лайна. Сусідові то не допомогло. Він залишився навіки 6-ти річним, у тому далекому страшному часі. Була бідна і важка, але цікава молодість. Він не обдурив свою Варку, вони побрались ще в сімнадцять років і живуть разом до цього часу (вже майже 60-років).
Старався все робити по совісті…
Відбудовував шахти Донбасу, де якимось дивом, врятувався після завалу. Працював в колгоспі, а взимку, щоб прокормити дітей – на каменоломні, в далекому та чужому селі.
Хіба - що загрішив на війні? Коли одного разу був наступ, і він, ховаючись від куль та снарядів, перебігав від окопу до окопу,чи то до якоїсь вирви, то в невеличкому рівчачку зіткнувся з молодим, як і сам німецьким солдатом. Той сидів, спершись на спину, тримаючи в руках мов немовля, свою відірвану вище коліна ногу, і сповненими біллю та жахом очима, дивився на жовтуваті нерівні кістки, що стирчали з кривавого мʼяса. Німець простягнув до Семена руки, немов до Бога, почав довбати себе пальцем в лоба, і тихо кричати: “Пан! Пан! Пуф! Пуф!”. Побачивши таке, Семен зіскочив, та побіг стріляти далі. Стріляти в ненажерливу пащу війни, стріляти навіть за ту біду, яка спіткала німця. А може той німець і прокляв його? Прокляв за те, що не стрілив у його біляву чи зарання посивілу голову. Може встиг проклясти, в той короткий проміжок часу, що відділяв безногого від його смерті. Але ж не міг він - Семен добити покаліченого. А може якесь диво і спасло німця? Могло статися, що той вижив і живе до цієї пори. А якщо колись і помер, то біля нього чатували не безпорадні дружина і немолодий син, а кваліфіковані медсестри та лікарі…
А у нас в Україні таких дідів як дід Семен не лікують. Бо навіть молодих в Украіні не лікують. Немає кому і немає чим. От і в Зелених Кошарах фельдшерка є, але ліків у неї немає. Дитинка чиясь померла, бо не було чим зробити обовʼязкове щеплення. Та що там казати, коли сам Кучма свою дочку відправив народжувати в Бельгію. Мабуть боїться, хоч і називає себе гарантом, але і своій дитині не може гарантувати безпеки. На кожному перехресті кричать про голодомор 32-го і геноцид українського народу. А зараз хіба не геноцид? Хіба мало людей помирає і гине з вини влади. Цим криком владолюбці відволікають увагу від себе. Так хитрий злодій першим кричить:“Тримай злодія!”.
Дід Семен не дурний дід. Він знає, що за гроші візьмуться лікувати і його, хоча йому вже ніхто і нічим не допоможе. Дід не хоче щоб лікарі пограбували його дітей. Тому він сказав найстаршому синові, щоб не бідкалися за нього. Він буде жити - аж поки та біль не дійде до самого серця, і піде в вічність, коли смерть згадає про нього.
©2003р. В.Небайдужий.
Дід Семен, учасник бойових дій, кавалер Ордена Слави III ступеня, медалей “За Відвагу” та “За бойові заслуги”, пішов у вічність 23.06.2003 року, не доживши до свого 78 річчя 23 дні.
Посилання на архів:
https://pamyat-naroda.ru/heroes/person-hero79772297/?backurl=%2Fheroes%2F%3Fadv_search%3Dy%26last_name%3DСандул%20%26first_name%3DСемн%20%26middle_name%3DФдорович%26group%3Dall%26types%3Dpamyat_commander%3Anagrady_nagrad_doc%3Anagrady_uchet_kartoteka%3Anagrady_ubilein_kartoteka%3Apamyat_voenkomat%3Apotery_vpp%3Apamyat_zsp_parts%3Akld_polit%3Akld_upk%3Akld_vmf%3Apotery_doneseniya_o_poteryah%3Apotery_gospitali%3Apotery_utochenie_poter%3Apotery_spiski_zahoroneniy%3Apotery_voennoplen%3Apotery_iskluchenie_iz_spiskov%26page%3D1%26grouppersons%3D1&search_view_id=podvigchelovek_kartoteka1007039976&static_hash=e927ec0f1cb29eb8ab211ad6f2246868v2
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920435
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.07.2021
автор: Небайдужий