Дуб.
Дуб прожив зо два століття,
Бачив все, та й лихоліття,
Не щадило його крону.
Він же ріс собі, і знову...
Добрих жолудів врожаєм,
Кожен рік людей вражає.
Був домівкою для птаха,
На корі жила комаха.
У дупло вселилась білка,
Звісилась, велика гілка,
Від негоди захищає,
Дубеня, що підростає.
Жолуді його, то діти.
Біля Дуба - зась сидіти...
Той малий, у дзьобі сойці,
Був віднесений, й на сонці,
На узбіччі підростає,
Та й на Батька поглядає.
Другого, водою змило,
В полі пророста, несміло.
Інший, третій, шостий, п'ятий,
Вітром знесений, розп'ятий...
Розлетілися по світу,
Неслухняні Дуба діти...
З Сонцем Дуб той розмовляє,
Про життя розповідає ...
Он дивись, отам Діброва,
Діток там моїх орава.
Трохи далі, вище хащів,
Там ростуть мої, Найстарші...
Далі, де Берези білі,
Ті Дуби вже посивілі.
Внуків мають, їхні діти,
Розлетілись теж по світу...
Ось тому я дуже дбаю,
Лиш про те, що зараз маю...
Про маленьке Дубенятко,
Біля мене, ще Малятко,
Залишилось виростати,
Й Батьку старість шанувати.
@В. Небайдужий.
М. Київ. 2021.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921468
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.08.2021
автор: Небайдужий