Жизель Аррюс-Ревиди: «Нравится тот, кто ощутил свою ценность»
Мы далеко не равны в нашей способности нравиться другим людям. Почему некоторые из нас наделены особым обаянием, а на других не останавливается взгляд? Мнение психоаналитика.
Интервью с Жизель Аррюс-Ревиди
Жизель Аррюс-Ревиди (Gisèle Harrus-Révidi) — психоаналитик, автор нескольких популярных книг, одна из последних — «Соблазнение: конец мифа» («Seduction, la fin d’un mythe», Payot, 2007).
Psychologies: Обаяние — качество врожденное?
Жизель Аррюс-Ревиди: Нет, хотя ребенок с самого раннего возраста испытывает удовольствие, когда ощущает, что нравится окружающим людям. Вы, наверное, замечали, что некоторые дети обладают особым обаянием: стоит им на нас взглянуть, и мы сразу умиляемся. Но их обаяние объясняется не столько физической привлекательностью, сколько умением устанавливать контакт: симпатичные дети умеют привлекать к себе доброжелательное внимание. Почему же им нравится нравиться? Все дело в матери. Ребенок становится обаятельным, потому что его матери нравятся его тело, его запах. Взгляд матери делает нас привлекательными, потому что поддерживает нашу нарциссическую составляющую, ту самую жизненную энергию, которая дает импульс развитию личности. Человек обретает способность нравиться благодаря тому, что в его жизни было время, когда он чувствовал себя центром вселенной, верил в свое всемогущество. Эта вера дает нам ощущение собственной ценности, неповторимости. Также очень важно, чтобы наше окружение с радостью принимало от нас знаки любви.
МЫ ОБРЕТАЕМ СПОСОБНОСТЬ НРАВИТЬСЯ ЛИШЬ БЛАГОДАРЯ ТОМУ ВРЕМЕНИ НАШЕЙ ЖИЗНИ, КОГДА МЫ ОЩУЩАЛИ СЕБЯ ВСЕМОГУЩИМИ.
Кто чаще страдает от недостатка способности привлекать к себе симпатию?
Ж. А-Р.: Часто в таком положении оказывается средний ребенок в семье, на которого родители, слишком занятые старшим и младшим, обращают меньше внимания. Это может быть девочка, которая родилась, когда родители мечтали о сыне (например, если в семье уже были две дочери), или мальчик, появившийся на свет в аналогичной ситуации. «Необаятельными» вырастают и дети, отец и мать которых еще недостаточно повзрослели, чтобы отвлечься от себя и увидеть по-настоящему своего ребенка. Чтобы почувствовать за собой право очаровывать других, нам нужен взгляд, который выделяет нас и дает почувствовать, что мы уникальны. Но если мать относится к ребенку как к существу исключительному — я имею в виду единственного ребенка, которым восторгаются, что бы он ни делал, — то, став взрослым, он будет так уверен в собственной неотразимости, что просто не сочтет нужным прилагать усилия, чтобы кому-либо понравиться.
Обольщение нового века
Очаровывать не значит соблазнять, уверена Жизель Аррюс-Ревиди. Если обаяние мало изменилось за последние десятилетия, то сексуальное соблазнение предстоит изобрести заново.
Куда подевались стыдливые девы, которые привлекали наших прадедов? Где волнующая соблазнительность женского тела? Достаточно было увидеть кончик туфли, чтобы воображение дорисовало остальное… Но тайн больше не осталось. «Сегодня, чтобы нравиться мужчинам, нужно быть похожей на худых до прозрачности манекенщиц с силиконовой грудью, над которыми поработало немало пластических хирургов», — сетует Жизель Аррюс-Ревиди. Моцартовский Дон Жуан предпочел скорее умереть, чем отказаться соблазнять, и это стало высшим проявлением его свободы. А вот писатель Мишель Уэльбек заявляет в своих романах, что его уже тошнит от тела как сексуального объекта, и пытается убедить нас, что «сексапильность» — это ругательство. В противоположность утонченно-жестокому «Дневнику обольстителя» философа Кьеркегора (Азбука-классика, 2008) в «Сексуальной жизни Катрин М.» (Лимбус Пресс, 2004) писательница Катрин Милле выставляет напоказ свою интимную жизнь во всех подробностях, давая нам понять, что для нее мужчина сводится к гениталиям. Погрузившись в интернет-пространство, мы стали потребителями отношений, превращая другого человека в объект. Неужели наш век потребления навсегда уничтожит язык соблазнения? Это нам пока не грозит, уверяет психоаналитик. Но соблазнение XXI века нам еще только предстоит изобрести…
Как же восполнить этот дефицит обаяния?
Ж. А-Р.: Человеку «недолюбленному» всегда приходится доказывать собственную ценность окружающим и снова и снова убеждаться в ней самому. А нам то и дело объясняют, что умение нравиться, соблазнять — дело наживное. Женские журналы предлагают и техники, и рецепты, и специальные тренинги… Но подлинное ли это обаяние? Трудно сказать! Вот если бы на тренингах учили интересоваться своим собеседником, слушать его… Кто знает, может, что-нибудь путное из этого бы и вышло!
Может ли неспособность нравиться быть связана с неврозом?
Ж. А-Р.: То, что человек считает себя неспособным нравиться, редко описывают как нервное расстройство, хотя таких людей очень много. Обольщать, привлекать к себе внимание — все это естественные составляющие наших отношений. И если они оказываются блокированы убежденностью «Я никому не могу нравиться», то это, я думаю, уже можно назвать личностной патологией. Такой человек замыкает себя в роли изгоя, неудачника, тем самым неосознанно подтверждая правоту своей матери, которая, скорее всего, некогда смотрела на него пустым или скучающим взглядом. Он не следит за собой, одевается так, чтобы не привлекать к себе внимания, потому что уверен: им в любом случае никто не интересуется. Зачастую он страдает от сильного чувства вины и сомневается, имеет ли вообще право на существование. Обычно он говорит очень тихо, чтобы никому не помешать. Такой человек задумывается о загадочном обаянии, которым наделены другие и которого, как он считает, лишен только он один. «Если я пустое место для собственной матери, — словно говорит он себе, — то для остальных и тем более». В моей практике я встречала подобные ощущения даже у взрослых людей, социальная жизнь которых сложилась на первый взгляд вполне успешно.
А если взглянуть с другой стороны: какое детство было у человека с обостренной потребностью нравиться другим?
Ж. А-Р.: Я думаю, что он пережил конфликт между слишком ранним развитием своей сексуальности и крайне жесткими родительскими запретами. Он не мог справиться с неконтролируемым и непонятным ему возбуждением. И одновременно чувствовал, что в отношениях с родителями он становится пассивным объектом. Запреты не структурировали его либидо, а подавили и заблокировали. Для такого человека нравиться — значит нарушать запрет. Это бессознательная стратегия, направленная на борьбу с установками отца и матери.
Обольститель, коллекционирующий любовные победы. Манипулятор, который извлекает выгоду из своей привлекательности. Загадочное обаяние роковой женщины. Что общего между тремя этими феноменами?
Соблазнять другого — всегда значит в некоторой мере обманывать его, завлекать в ловушку, пусть и бессознательно. Профессиональный обольститель всегда вводит в заблуждение относительно своих намерений. А манипулятор, старающийся обворожить, обманывает нас относительно того «товара», который он рекламирует: действительность всегда будет бледнее, чем внушенный нам соблазнительный образ. Соблазнение вообще непременно должно сопровождаться ореолом тайны. Роковые женщины, к примеру, соблазняют молчанием: в их обществе можно предаваться фантазиям и вообразить себе что угодно.
Об этом
•Владимир Леви «Искусство быть собой», Глобус, 2000.
•Александр Лоуэн «Радость», Попурри, 2009.
•Отто Кернберг «Отношения любви», Класс, 2004.
Харизма — это высшая степень обольщения и умения нравиться?
Ж. А-Р.: Харизма — совсем другое дело. Она проявляется прежде всего в речи, в словах. Харизматичная личность может быть чудовищем — вспомним Гитлера; или же великим психоаналитиком, как Жак Лакан или Франсуаза Дольто. У тех, кто наделен харизмой, развита нарциссическая сторона, что делает их особенно уверенными в себе. Они словно излучают эту уверенность, почти гипнотизируют ею окружающих. Обращаясь к аудитории, они передают ей энергию, которая воодушевляет людей и дает каждому иллюзию принадлежности к элите. Этим харизматики опасны: они способны создать раздор, разделить людей на «хороших» и «плохих».
Текст: Подготовила Галина Северская
Перевела на украинский язык10.12.1915.26
Жизель Аррюс-Ревіді: «Подобається той, хто відчув свою цінність»
Ми далеко не рівні в нашій здатності подобатися іншим людям. Чому деякі з нас наділені особливим шармом, а на інших не зупиняється погляд? Думка психоаналітика.
Інтерв'ю з Жизель Аррюс-Ревіді
Жизель Аррюс-Ревіді (Gisèle Harrus-Révidi) — психоаналітик, автор кількох популярних книг, одна з останніх — «Спокуса: кінець міфу» ( «Seduction, la fin d'un mythe», Payot, 2007).
Psychologies: Чарівність — якість вроджена?
Жизель Аррюс-Ревіді: Ні, хоча дитина з самого раннього віку відчуває задоволення, коли відчуває, що подобається оточуючим людям. Ви, напевно, помічали, що деякі діти володіють особливим шармом: чи варто їм на нас поглянути, і ми відразу розчулюємось.
Але їх чарівність пояснюється не стільки фізичною привабливістю, скільки умінням встановлювати контакт: симпатичні діти вміють залучати до себе доброзичливу увагу. Чому ж їм подобається подобатися? Вся справа в матері. Дитина стає привабливою, тому що його матері подобається його тіло, його запах. Погляд матері робить нас привабливими, тому що підтримує нашу нарцисну складову, ту саму життєву енергію, яка дає імпульс розвитку особистості. Людина отримує можливість подобатися завдяки тому, що в їїжитті був час, коли вона відчувала себе центром всесвіту, вірила в свою всемогутність.
Ця віра дає нам відчуття власної цінності, неповторності. Також дуже важливо, щоб наше оточення з радістю приймало від нас знаки любові.
МИ отримує можливість ПОДОБАТИСЯ ЛИШЕ ЗАВДЯКИ ТОМУ ЧАСУ НАШОГО ЖИТТЯ, КОЛИ МИ почувалися всемогутніми.
Хто частіше страждає від нестачі здатності залучати до себе симпатію?
Ж. А-Р .: Часто в такому становищі опиняється середнядитина в сім'ї, на яку батьки, занадто зайняті старшим і молодшим, звертають менше уваги.
Це може бути дівчинка, яка народилася, коли батьки мріяли про сина (наприклад, якщо в родині вже були дві дочки), або хлопчик, що з'явився на світ в аналогічній ситуації. «Непривабливими» виростають і діти, батько й мати яких ще недостатньо подорослішали, щоб відволіктися від себе і побачити по-справжньому свою дитину. Щоб відчути за собою право зачаровувати інших, нам потрібен погляд, який виділяє нас і дає відчути, що ми унікальні. Але якщо мати ставиться до дитини як до істоти виняткової — я маю на увазі єдину дитину, якою захоплюються, що б вона не робила, — то, ставши дорослою, вона буде так упевнена у власній привабливості, що просто не вважає за потрібне докладати зусилля, щоб кому-небудь сподобатися.
Спокуса нового століття
Зачаровувати не означає спокушати, впевнена Жизель Аррюс-Ревіді. Якщо чарівність мало змінилася за останні десятиліття, то сексуальне спокушання належить винайти заново.
Куди поділися сором'язливі діви, які приваблювали наших прадідів? Де хвилююча привабливість жіночого тіла? Досить було побачити кінчик туфлі, щоб уява домалювала інше… Але таємниць більше не залишилося. «Сьогодні, щоб подобатися чоловікам, потрібно бути схожою на худих до прозорості манекенниць з силіконовими грудьми, над якими попрацювало чимало пластичних хірургів», — нарікає Жизель Аррюс-Ревіді. Моцартівський Дон Жуан зволів скоріше вмерти, ніж відмовитися спокушати, і це стало вищим проявом його волі.
А ось письменник Мішель Уельбек заявляє в своїх романах, що його вже нудить від тіла як сексуального об'єкта, і намагається переконати нас, що «сексапільність» — це лайка. На противагу витончено-жорстокому «Щоденника спокусника» філософа К'єркегора (Азбука-классика, 2008) в «Сексуальне життя Катрін М.» (Лимбус Пресс, 2004) письменниця Катрін Мілле виставляє напоказ своє інтимне життя в усіх подробицях, даючи нам зрозуміти, що для неї чоловік зводиться до геніталій. Занурившись в інтернет-простір, ми стали споживачами відносин, перетворюючи іншу людину в об'єкт. Невже наше століття споживання назавжди знищить мову спокушання? Це нам поки не загрожує, запевняє психоаналітик.
Але спокушання XXI століття нам ще тільки належить винайти ...
Як же заповнити цей дефіцит чарівності?
Ж. А-Р .: Людині «недолюбленній» завжди доводиться доводити власну цінність оточуючим і знову і знову переконуватися в ній самому. А нам раз у раз пояснюють, що вміння подобатися, спокушати — справа наживна. Жіночі журнали пропонують і техніки, і рецепти, і спеціальні тренінги… Але чи справжняця чарівність? Важко сказати! От якби на тренінгах вчили цікавитися своїм співрозмовником, слухати його… Хто знає, може, щось путнє з цього б і вийшло!
Чи може нездатність подобатися бути пов'язана з неврозом?
Ж. А-Р .: Те, що людина вважає себе нездатною подобатися, рідко описують як нервовий розлад, хоча таких людей дуже багато. Зваблювати, привертати до себе увагу — все це природні складові наших відносин. І якщо вони виявляються блоковані переконаністю «Я нікому не можу подобатися», то це, я думаю, вже можна назвати особистісною патологією. Така людина замикає себе в ролі ізгоя, невдахи, тим самим несвідомо підтверджуючи правоту своєї матері, яка, швидше за все, ранішедивилася на неї порожнім або нудьгуючим поглядом. Вона не стежить за собою, одягається так, щоб не привертати до себе уваги, Тому що впевнена: нею в будь-якому випадку ніхто не цікавиться. Найчастіше вона страждає від сильного почуття провини і сумнівається, чи має взагалі право на існування. Зазвичай вона говорить дуже тихо, щоб нікому не перешкодити. Така людина замислюється про загадкову чарівність, якою наділені інші і якої, як вона вважає, позбавленатільки вона одна. «Якщо я пусте місце для власної матері, — немов говорить вона собі, — то для інших і тим більше». У моїй практиці я зустрічала подібні відчуття навіть у дорослих людей, соціальне життя яких склалося на перший погляд цілком успішно.
А якщо поглянути з іншого боку: яке дитинство було у людини із загостреною потребою подобатися іншим?
Ж. А-Р .: Я думаю, що вона пережила конфлікт між занадто раннім розвитком своєї сексуальності і вкрай жорсткими батьківськими заборонами. Вона не могла впоратися з неконтрольованими і незрозумілими його порушеннями. І одночасно відчувала, що в стосунках з батьками вона стає пасивним об'єктом. Заборони не структурували її лібідо, а придушили і заблокували. Для такої людини подобатися — значить порушувати заборону. Це несвідома стратегія, спрямована на боротьбу з установками батька і матері.
Звабник, що колекціонує любовні перемоги. Маніпулятор, який отримує вигоду зі своєї привабливості. Загадковачарівність фатальної жінки. Що спільного між трьома цими феноменами?
Спокушати іншого — завжди означає в деякій мірі обманювати його, залучати в пастку, нехай і несвідомо. Професійний спокусник завжди вводить в оману щодо своїх намірів. А маніпулятор, який намагається зачарувати, обманює нас щодо того «товару», який він рекламує: дійсність завжди буде блідіше, ніж викликаний нам спокусливий образ. Спокушання взагалі неодмінно має супроводжуватися ореолом таємниці. Фатальні жінки, наприклад, спокушають мовчанням: у їхньому товаристві можна вдаватися до фантазій і уявити собі що завгодно.
Про це
• Володимир Леві «Мистецтво бути собою», Глобус, 2000..
• Олександр Лоуен «Радість», Попурі 2009.
• Отто Кернберг «Відносини любові», Клас, 2004.
Харизма — це вищий ступінь зваблювання і вміння подобатися?
Ж. А-Р .: Харизма — зовсім інша справа. Вона проявляється насамперед у мові, в словах. Харизматична особистість може бути чудовиськом — згадаємо Гітлера; або ж великим психоаналітиком, як Жак Лакан або Франсуаза Дольто. У тих, хто наділений харизмою, розвинена нарцисична сторона, що робить їх особливо впевненими в собі. Вони немов випромінюють цю впевненість, майже гіпнотизують нею оточуючих. Звертаючись до аудиторії, вони передають їй енергію, яка надихає людей і дає кожному ілюзію приналежності до еліти. Цим харизмати небезпечні: вони здатні створити розбрат, розділити людей на «хороших» і «поганих».
Текст: Підготувала Галина Сіверська
Переклала на українську мову10.12.1915.26
На фото – мій малюнок.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921720
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.08.2021
автор: Тома