Обрій у мареві передвечірньому,
Сонце замріяне зачервоніло,
І опускається нижче і нижче,
В просторі зарево, сонячні блиски.
Стоїть під деревом жінка задумана,
З своїми мріями, з своїми думами,-
Все про дітей і про онуків,
Вітер губатий сердито дмуха.
Листя від вітру зашелестіло,
І загойдалися вечірні тіні...
Приклада жінка до чола руки,-
Може там їдуть діти й онуки.
Ось і автобус з гори спустився
І біля жінки він зупинився.
Серце колотиться, в голові дзвони...
Вже відчинилися двері салону.
Вийшли із нього всі пасажири,
Жінка хвилюється, втрачає сили...
В душі надія враз обірвалась,
А серце болем різким озвалось.
Ні...Не повірила...І до салону
Миттю заскочила...Нема нікого...
Зійшли всі люди: чужі й сусіди,
Водій до неї: "Що ви хотіли?"
Вийшла...Не бачила, де ділись люди.
Плечі опущені, здавлені груди...
Пошкандибала сумна додому,
Вже не потрібна вона нікому...
Нараз побачила: в дворі машина,
Донька із зятем і сім'я сина.
Дзвін став малиновий, зникли печалі...
Діти приїхали...Все заспівало...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924207
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.09.2021
автор: геометрія