Сніги,.. сніги замели світ - тривожать душу,
Доріг немає - безпросвітна лише "мгла"...
А я шукаю хоч якісь стежки - знайти їх мушу,
Щоб була думка,.. хоча би розум зберегла...
До вас я, люди, важко йду - збиваю ноги...
І сил немає в імлі тій безпросвітній йти -
Сховали правду за дверми - високі там пороги...
І ні стежини,.. ні дороги - поломані лише мости...
Як би ж то люди, та там не люди, а людці,..
Для них чужі всі наші проблеми,
Хизуючись живуть, купаються у молоці ,..
І розробляють нові й нові схеми,
Як поповняти нами бездоні їхні статки...
А там за них, в снігах-окопах, вмирають діти...
Й не видно цьому ні краю, ні кінця,
Бо треба так щодня співати вміти,
Щоб не згубити ні стилю, ні лиця,..
Щоб завжди вірив їм злиденний наш народ,
Який від "щастя", мабуть вже збожеволів -
Чекає від Бога нездійснених нагород,..
В кишені копійки... і просить лише крапю долі,
Щоб якось дожити до доленосної весни...
... Комедіанти, "наперстники" та посіпаки
Засіли щільними рядами і мнуть сідницями закони,
Заробляють тридцятисеребряні відзнаки,
Надіючись іще на позолочені ікони...
2020р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925598
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.09.2021
автор: Д З В О Н А Р