ще повіки заплющені тишком виходжу надвір
перше чую приємно віддалений гавкіт собаки
десь чекає моменту для підлого нападу звір
дай впізнаю як завжди розставлені видимі знаки
низьке небо все в хмарах та жодного з дивних облич
тільки Місяць здивований в день завітав на годину
значить лупиться там майбуття не шукай і не клич
не впізнаєш його як воно вже на тебе та й злине
на деревах згори як на струнах вібрує вітрець
захоти будь-яку і він виконає забаганку
але будь обережним із вітром бо хай йому грець
втихомирювати божевільного аж до світанку
зашкарубла дорога лежить в чужу даль манівцем
якщо встане уся до найвищого неба дістане
її люблять ненавидять експлуатують за це
і он знов буксував хтось по мокрому гоїлись рани
на низинах живучий прокинувся давній струмок
береги його поряд і просять убратися в віти
щойно з гір він прибіг і дорогою трохи намок
і ще дуже жалкує що стало тікати ізвідти
на підстилці узлісся з росою павучий батист
чорна білка з-за стовбура зирить прицільним дуплетом
а на гілці вгорі соловей шишку в дзьобі затис
і готовий у будь-яку мить до негайного злету
і дерева слухняно мовчать бо вітрець щойно вщух
і собака затихнув набридло полохати звіра
і до неба не чутно що тут потрапляє до вух
і від того ніхто і ні в що вже насправді не вірить
і печера моя це мій край це моя цитадель
нехай в тілі вона де відомі всі виходи й входи
покидаю її якийсь час і шукай не знай де
повертаюсь і ладно розплющую очі на згоду
***
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925635
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.09.2021
автор: Щєпкін Сергій