(Нехай мене пробачать орнітологи).
Кликочуть лебеді коли кудись злітають,
І тихо ластівки у вирій відбувають,
І гуси щось гогочуть, клином йдуть.
Та й інші птахи, теж кричать мабуть,
Коли країну рідну покидають.
Але чомусь тривожать лиш лелеки,
Коли ідуть по небу, в довгий путь далекий .
Чому ж, отой тужливий журавлиний клич,
Засмучує десятки й тисячі облич?
Чому, коли по небу летить пташиний клин,
Ми крок вповільнюємо й біг свій зупиняєм?
Чому ми слухаємо, й дивуємося ним?
Й чекаємо, коли він в далині зникає ,
Розтане в небі синім, наче дим.
І довго поглядом своїм політ святих птахів ми проводжаєм.
То може заздримо, самі що не літаєм?
Чи так шкодуємо, що ми прив'язані до матінки землі і крил не маєм?
Та мабуть ні.
Можливо це тому, що залишились ми одні,
У ці холодні і осінні дні .
Що біля наших затишних осель,
Своє гніздо пустим залишив журавель.
Ми звикли до лелек за літо.
Бо не ховались птахи десь,
А жили біля нас,відкрито.
Світанки нам будили своїм тріскучим клювом,
Зростили й на крило своїх поставили малят,
Тих дивних чорногузів-пташенят .
І нас людей геть зовсім не боялись,
А навіть більше того, людям довірялись...
Ось і тому лиш цих птахів ми з сумом проводжаєм,
Й радіємо, коли весною зустрічаєм.
Мабуть й птахи, злетівши в небо, не мовчать,
Прощаючись із нами жалібно кричать.
Та й обіцяють, повернутись знову,
З країв далеких, до гнізда, до нас й до свого дому.
Щоб ще комусь наступної весни,
Діток в їх дім для щастя принести.
© В. Небайдужий. 2021.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926437
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.09.2021
автор: Небайдужий